Про літо

Тоді ми зникли в лісі… Кроків шість –
і там твій сміх і крок!
Слабого світла
пучок з-між віт – ти зблідла.
З того літа
він там живе між афин і дощів,
твій сміх.
Туди –

Тут ліс повалений лежав,
гіллям трупіни прикривав
немовби сам себе чімхав
і падав, де стояв.

Тоді настала тут весна,
змагались води і вітри,
і в сонці зблиснула

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав…
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах

І розхитано меви… Живемо на тих-зорі
У могутті літ тугому.
І що гори Пирогощі?
Конар — бог обранок,
М’ят-сила — за листям…
І ні тінь-лопотінь… ні тополь… ні тіні.

“…Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле”.
М.Вінграновський

А літо сліпо спішило в осінь,
Аж спотикаючись об соняшничиння…
І лапками сонячні

А та хата —
Хата на канатах;
І таланило, коли на латі
Будь-де летите… Ледь дуб
У гіллі — гу!..
У гудінні — дугу
Дугує у гуд.
У ву-
хах:
У — гу!
Хата — шум у

Вечір імлою окутує квіти,
Літньої ночі вістить благодать.
Землю мою стережуть від пристріту —
Чортополохи на чатах стоять.

Всі ті молитви, що ми розгубили,
Духи добра, —

Вже починає жовтня середина
Червленим злотом сплачувать ясу.
Ох Осінь, Осінь! — За чиї провини
Сама свою підпалюєш красу?

Невже за нас, сотворюючи диво
Таких безмірних

Від літа не залишиться нічого…
Дні-перестарки в зиму побредуть…
Подякувавши Богу за підмогу
Десь там впадуть у Лети каламуть…

У галасі технічних революцій
Їх мовби і на світі

Вир грив
У ру-
Сі ріс…
Зверху рух, рев з
Низин –
Чи рогом могорич
Вирово рив…
Ха, вир гопака по гривах!..

Заіржавілий засув здвигаю,—
Вже стоїть при моєму порозі
Ця «весна без кінця і без краю»,
В передщасті,
В передгроззі.

Проросла, спромоглася, зуміла
Обтрусити зимове

Лютий, лютий, все ти переплутав,
Заблукав у зиму — з теплотою,
Розгубив морози на розпутті,
Що з тобою, лютий, що з тобою?

Виллялося сонця так багато,
Що сніги

Літа літопис згорнеться в сувій,
Позатираються дати.
В сірому царстві осінніх стихій
Стану тебе забувати.

Серце порожнім лелечим гніздом
Вистигне на роздоріжжях.
Вистигне

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Березнева хмара –
місяцю не пара.
Вийшов місяць із-за бору
вгору йде та вгору.

Розірвав сувої
хмари весняної.
І віщує на догоду
нам усім погоду.

Дзвонить

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І наприкінці міцні кирпані
У вир – оп! – з пориву…
–Тни в гвинт,
Як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А тата –
ри – в