Про літо

Ця пора року
називається Дощ.
А та хмара зветься
Бабега.
Ти про це ніде
не вичитаєш,
бо нового підручника
з природознавства
ніхто ще не написав.

— Алло? Це Літо?
— Ні, — кажуть мені у слухавку.
— Літо вийшло надвір.
— А коли буде вдома? —
допитуюсь я.
— Не скоро,
хіба що ввечері.
А що йому передати?
—

Літо у серпні схоже
на руде лисеня —
бігає лісом
і нюхає спілу ожину.

Або —
приміряє капелюшка
найбільшого мухомора
й крадеться до лісового люстерка
подивитися,

У Вечора — гніздечко на тополі.
Там цілий день сплять
жовтоокі вечорята.
А виспляться —
то пурхають на небо
і зіронькам світити помагають,
бо очі в них —
ліхтарики

Колись цвіркуни
були птахами й жили
на яблунях.
Їх звали тоді
Жар-Птицями.
А коли Жар-Птиці
щоліта
летіли у вирій,
то лишали на яблунях
метеликів.
І —

І це називається літо:
надворі — дощі та дощі!
Ну як мені мальву полити?
Чи йти поливати в плащі?

І це називається літо:
хмар у саду — ніби слив!
На гойдалці бавиться

Полетіли аж за море
і гусята, й лелечата.
А чого б то нам за ними
в теплий край не відлітати?

Вже я був пішов до річки,
щоб із нею попрощатись.
Вже сказав своїй

Заснув старенький човен під вербою.
Верба й собі — старенька, як зима:
ніким не снить, а тільки що — собою.
Старого човна в снах її — нема.

А тільки й є: листочки та

На долоні літа —
самі стежечки,
мов сірі вужі,
шарудять у високій траві.
Ой і побігла б я
тими стежечками,
та не хочу
на сірого вужа
наступити.

Сьогодні у води свято —
Водохреще.
Сьогодні воді б”ють поклони,
мов королеві.
Сьогодні я їй кажу:
— Ваша Водо-Величносте!
Сьогодні вона справді
чарівна:
все пила б

Поведи мене, стежинко, до води,
там, де вітер казку каже молодий,
де ряднинки білі й голубі
простеляє хвилечка собі.
Там у повені засвічена хода,
поміж пальцями хлюпочеться

Літо ходить від зим далеко,
від дощів, від квіток і трав,
щоб останній сумний лелека
теплих спогадів назбирав.

Щоб пішов за тим літом босим
по квітки, по дощі й громи
та й

За мною ходить бджілка золота,
мені казки розказує про літо —
про трави молоді і про жита,
про квіти, що всміхаються, мов діти.

Метелики гойдаються в квітках,
вимахують

Там дерева, там озера, там зоря,
як горицвіт, ціле літо не згоря.
Помаленьку там роса собі росте,
де на луки сонце ходить золоте
із вогненними перлинами пісень
і засвічує

Плело віночок літо,
сиділо і плело.
Межи волошок в житі,
де зелено було.
Де гномики танцюють,
дюймовочки — в квітках,
де всі на світі чують,
про що співає птах.
Про

Прощай, сніжинко! Ти була красива.
Ще краща, як торік твоя сестра.
Ми ще зустрінемось на тую зиму.
А цій зимі уже пора… Пора!

Уже по неї човники приїхали.
Вітрила білі видно

1.
*
і цей рубець
до серця мурахи
де крихітка теплого меду
в згустку смоли

ти відпустила його у сад
ти знала висохнуть крильця на сонці
ворсинками вкриються

якщо рясніють — дай їм отрока
якщо візьмуть — переживи
цей степ загублений у потемку
важливіший від голови

безчестя — то вершина мрії
(суха як падаль висне мла)
з

чапля біла
чапля сіра
прилетіла
і не сіла
а одна за одно́ю
все стоять над водою
ген у комиші
на одній нозі
туман не біжить
і ви не біжіть
а

Назустріч біжать дерева
І невідомі станції.
Триглава сокральна дорога
Фінал дистанції.
Нам осінь вже грає джаз
В багряній сукні.
І згадують тихо про нас
Липневі