Про літо

Хвостик хвостику привітно
трі-по-тів,
а від нього інший хвостик
дрі-бо-тів,

а Лізятко їх докупи
гре-бін-цем,
у кісочку посплітало –
та й усе!

Два зелених крокодили
аж по дрова в ліс ходили,
та у лісі, як на зло,
дров зелених не було.

Два слони сріблясто-сірі
на сріблясту гору сіли.
Хоч би що їм говорив,
а

Усі сови
попросиналися,
із небесних зворів
очима світяться,

лиш одна сова
зо звору висовилася,
над сонним ставом
пір’я чистить.

Літаки, що пролітають
понад дахом твого будинку
схожі на птахів – на ластівок схожі:
так їх багато, так їх багато.
Тобі від лету стає тривожно
сильніше б’ється серце

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць – яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли

Назустріч біжать дерева
І невідомі станції.
Триглава сокральна дорога
Фінал дистанції.
Нам осінь вже грає джаз
В багряній сукні.
І згадують тихо про нас
Липневі

Жовтень…

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, –
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять…

Жадає пітьма
недоторканності

Старезний замок. Площі. Кав’ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські

Літо прострибало жабкою,
пролетіло метеликом.

Літо пробігло мишкою,
проповзло мурашкою.

Літо проквітло квіткою,
пристигло ягодою.

Літо проплюскотіло

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

Пережили і сто морозів,
пережили і сто віків –
на тій тринадацятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Чорти сиділи на хрестах,
мотаючи ногами час –
на їх покручених

1.
Небесне царство для котів і вишень,
Ніяких зір і грішних солов’їв.
І скучно — як буває лиш Всевишньому,
Який загляне в очі білих псів.

Вони уже із Місяця нам виють
Про

Останнє листя падає на слід.
Останній дощ гуляє по діброві.
І пропадають юні журавлі
За молоком березової крові.

Стоять млини порожні і святі.
Злу самогонку батько п’є

А зранку сипав сніг й домучувала совість.
І ледве ліс терпів соснового себе.
Сатурнове кільце в очах тримали сови
Й кипіло в них вино підльодно голубе.

З неписаних часів

на ліктях вже не мозолі
на ліктях п’яти
на золотисто-жовтім тлі
зринаєш п’ятим

у першого в блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
сліпих конвалій

у

Зелен-гай і синя річка
стали темними, як нічка,
стихла вся земля.
Вітер трави не колише,
задрімали, сплять у тиші
луки і поля.

Раптом в небі,
там, де хмари,
хтось

Густо сніжок на поля.
Нас веселить він і радує –
Щедрою буде земля.
Впору нап’ються водицею
Рідні колгоспні лани.
і золотою пшеницею
Літо прославлять вони!

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Розгойдало небо гори
Гуком
Підкидають шапки вгору
Буки

Скрегонула зубами,
злості крихту вичавила
розпиральна машина –
заражена критицизмом дівчина!
Довго влюблялася
у відстороненого фіхтеанця,
довго вагалася
запросити до

Покосили пшениці й жита
І незчулись, як минуло літо!
Скоро прийде осінь золота,
Молоде зійде зелене жито.

На м’якій розпушеній ріллі
Буде жито килимом лежати …
Вже летять