Про літо

1
Над лісом січень сіяв сніг.
Крізь снігову завісу
Півлісу лис до лісу біг,
А далі — вже із лісу.

Цей лис до нашого села
Із лісу підкрадався,
І хвіст його, немов

(Спогад про літо)

За вікнами метелиця
Справляє новосілля:
То крутиться, то стелиться
У лузі снігом білим.

Метелице, метелице,
У тому лузі влітку
Ловила я

Вже літо красне і конем
Не наздогнати — осінь.
Річне кільце іще одне
В деревах додалося.

Стоїть і журиться сосна,
Бо в полі за рікою
Лягла глибока борозна
Між літом і

Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.

То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними

Наче жар, під вікнами у мене
Догорає літо в квітниках.
Яблуні в саду іще зелені,
Та нема вже яблук на гілках.

З моря насуваються тумани
І пасуться вранці на стерні,
А

Ще море тепле, ще сади
Не одягалися в червоне,
А вже ранкові поїзди
Привозять іній на вагонах.

У привокзальних квітниках
Жар чорнобривців догорає,
І літо з айстрами в

Понад Лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла —
Ніби алмазом слід провела.

Понад Лиманом срібна коса
Тягнеться в море, у

Море грає, море грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти –
І не може наздогнати.

З неба чайки білокрилі
З криком падають на хвилі
І хапають, мов пір’їнку,
На

В’ється стежка до села,
З квітами вітається.
А до мене, як смола,
Реп’яшки чіпляються.
Реп’яшки, реп’яшки,
Липнуть, наче женишки.

В небі жайвори-дзвінки
Співом

Розливається Дунай,
А із-за Дунаю
З журавлями у наш край
Ремез прилітає.

Пташка ця непоказна
Має дивну звичку:
Навесні лише вона
В’яже рукавичку.

Ось поглянь:

Щодня у листопаді
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.

А вітер-листоноша,
Сороки на хвості
Задарма, не за гроші
Розносить ті

Рано-вранці електричка
Пролітала по мосту
І гудками сонну річку
Привітала на льоту.

Затремтіла яворина,
А в тумані під мостом
Раптом скинулась рибина
І – шарахнула

Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори́.

А внизу до моря синього
Тихо воду ніс Дунай
З гір далеких, що вершинами
Підпирають

Вже переїхало з полів
Зерно у затишні комори
І відчинились для птахів
Ворота вирію над морем.

Стоять останні теплі дні.
По селах справили обжинки,
І літо в нашій

Над осінніми берегами
Пролітали гуси клинами.
За гусьми крикливими через гай
Подалася дівчинка в теплий край.

У гаю від крику ворони
Опадало листя червоне.
А за гаєм біля

Гримить розгнівана гроза
Над перевалом
І креше з хмар у небесах
Вогонь кресалом.

Летять зигзагами в ліси
Вогненні стріли,
Бо там сховалась від грози
Нечиста

Гей, зеленії Карпати,
Чом’ такі сумні?
Чи у горах, чи в тих зворах
Втратили пісні?
Ой, мовчать Карпати — тільки
Вітер відповів:
— Розділили Україну
Поміж

Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.

Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.

Сяду-відпочину
і води

Гей, повіяв буйний вітер
із гори вдолину,
він тепер навідав знову
милу Верховину.

І село навідав рідне —
в нього легкі крила,
де мене моя матуся
на руках

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси