Про літо

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились,

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві

Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.

Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з

Я беріжка потік тече вдолину,
Залишає рідну полонину,
По камінню-плитах він стрибає,
Піниться сріблясто і співає,
Вириває з кореня смерічку
І впадає в плесо, в тиху

Історія рідного села

I
Порадились два сосіди
Липша із Соймами,
Що в спіл будуть воли пасти
Між тими горами.

Успіл будуть воли пасти
Пастухів давати,
В

Коло млина яворина
Лист ся розвиває,
В яворині зелененькій
Голубка літає.

Тече вода з під города
Вода студененька,
Гуляй, гуляй в яворині
Голубко

Попід гору високою
Попід бережечки,
Пасе вівчарь молоденький
Біленькі овечки.

Покликує на дівчину
Вівчарь молоденький
— “Продай мені, дівчинонько,
Вінок

Лугом, лугом, та через вернича
Ріка Бодроґ широка, шумить,
Понад верник, понад бистру воду
Веселая ластівка летить.

Лети, лети собі, світ широкий
Літай, пташко, літай та

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

Зажурилась бджілка…
Що робити має,
Бо у полі жовкнуть квіти,
Де медок збирає.
Де медок збирала –
Де вона гуляла,
Там ті квіти, ясні квіти
Осінь притоптала.
І зима

В небо піднявшись, осінь прощалася в небі з Москвою,
Падали стиглі червінці на скроні землі молодої.
Тихо стояли ми всі перед очима учителя свого.
Тихо світилися ми лиш одним

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити

У срібне царство цвіркунів
Од вітру голубого
Упав інжир і розімлів,
І не сказав нічого.

Його понюхала оса
Своїм жовтеньким носом.
Його надибала роса
І всілась над ним

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.

Він

Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.

Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю

Червоним золотом із груші
Осіннє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А літо стало на крило.

То з очеретів біля Бугу
Птахів покликав теплий край.
Слідом за ними

Рано-вранці електричка
Пролітала по мосту
І гудками сонну річку
Привітала на льоту.

Затремтіла яворина,
А в тумані під мостом
Раптом скинулась рибина
І – шарахнула