Про літо

Мирославові Лазаруку

Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.

Ми юшку п’ємо із

Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.

І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць

Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.

У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –

і над балконом

Усе, як і повинно…
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.

То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.

Ще

Уже кінцева… недалеко, –
за поворотом до аптеки,
де співчутливо, як від серця,
призвідник першого гріха
тобі у спину посміхнеться
й порожнім блюдцем помаха.

П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.

Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться

Він знявся високо — до неба,
Де слава сім вінків сплела,
Йому вже й читачів не треба, —
Були б лиш лаври та хвала!..

Міліє Ворскла, міліє Горинь…
Радуйтесь, друзі поети:
І нас забудуть, певно, не скоро,
Якщо пересохне й Лєта!..

Ще глиці запах зберігає час
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.

За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Орисі Матущак-Грицині

Дівчино-принцесо-неслухнянко,
Дівчино – як всі, але й не всі!.. –
Далечінь заквітчана серпанком,
Наче вся у вранішній росі.

Вранішній,

Ліні Костенко

Львів сам розстеля ліжники голубі,
І буде терплячим, і буде ласкавим.
Львів руки простягне назустріч тобі
З маленькою чашкою чорної кави.

Не бійся

Знов прийшли мисливці в ліс.
Наставля вовчисько ніс,
Із-за дуба пильно шоха:
— Спи, стара, це «бормотуха»!..

— А он ті, що б’ють ворон?
— Й ці не кращі — самогон.

—

(Замість байки)

Кожух (він був на плечах Чабана)
Притьма зустрів на лузі Барана.
— Здоров, Баране! —
Та мовчить Баран…
— Ти що, не пізнаєш своїх краян?
Чень я

Тумани і мряка, і вітру осіннього рев,
І падає листя пожовкле з дерев…
Весною ж, коли палахкоче блакить,
Додолу лиш фігове листя летить…

Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
Де сумно мені і весело.
І, підстрибуючи над плесом,
знемагає мій камінець
і

Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,

І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь,

I
Благословенні води літ,
Літа Десни благословенні
І часу вічного політ
В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь
Землі і неба, дня і ночі,
І золоті вогневі

Відпахла липа, білим цвітом злита,
І з літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
Ще пахне хвиля яблуком і тілом,
І сушить голову за