Про літо

Я просинаюся на сіні.
В наметі ранок. Пахнуть дині.
А по намету ходять тіні
і лопотять, що я на волі,
якій радію, як дитя,
бо знаю: час на риболовлі
не зарахується в

З багряного крутосхилу
летить за листком листок,
а хвиля переболіле
виплескує на пісок.

Тужно курли осіннє
б’ється у синє скло,
і тінню крила у плині
спливає твоє

В дубовій кроні стука дятел,
і розкотились жолудята,
лиш кілька їхніх шапочок
звиса з розгублених гілок.

Така ж, як дуб отой, стара
ворона каркає, злітаючи –
і страх

Під лісом, де коса гуляла,
стіжками горбиться галява.
Душа оголена, як віть.
В отаві листя шерхотить,
і заповзає шурхіт в нори
з окрайцем тіні осокора.

Світ порожніє, як

Погожі дні… Та вже осінні…
Тремтить береза при Десні,
себе побачивши на плині
в зім’ятім хвилею вбранні.

А вітер з присвистом від неї
біжить пройдисвітом Енеєм,
і зірваним

Світло так, що не бува світліше,
тільки це вже світло без тепла.
Осінь оголилася до тиші,
пісня до молитви знемогла.

І душа притихла. Відборолась
З вітряками. Кінчились

І Муза мовчить, і горілка не гріє.
І вічна мелодія плине без слів,
що їх написати я також хотів,
плекаючи марні надії.

Вже осінь своєю мітлою у тиші
шерхоче: та інші, та

Збіднілі крони шерхотять,
і так зносились їхні тіні,
що не заштопать павутині,
і квіти посіріли в сіні –
не відрізнити, не впізнать.

А вітер шматтями розніс
вітрила

Міддю темніють води
і вітер, як дзвін, гуде,
і не поспіша виходити
з Дінця перебулий день.

А ліс потемнів стіною
від низу до верховіть,
і пилкою вогняною
захід над

Папороть квітне
кольором сивим,
де, щастя шукаючи,
був я щасливим.

А стежка волога
повз тихі дуби
у спогад веде,
як вела по гриби.

З минулого літа
запахне

У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.

Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.

Стрілу із грудей
ти руками

На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і

Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в

О. Т.

Зі мною в човні однокласниця Оля.
Ми човен двомісний взяли напрокат,
І тільки годину
дозволила доля
новеньке весло потримати в руках.

Купаються діти і

Зійшлися сосни, як сім’я,
а з того боку вся плакуча
в плакучих вербах тиха круча,
яку відбила течія.

Кори лахміття золоте,
і тіснота, в якій не тісно,
і височінь, в яку

Мирославові Лазаруку

Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.

Ми юшку п’ємо із

Усе, як і повинно…
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.

То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.

Ще

Уже кінцева… недалеко, –
за поворотом до аптеки,
де співчутливо, як від серця,
призвідник першого гріха
тобі у спину посміхнеться
й порожнім блюдцем помаха.

П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.

Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться

Він знявся високо — до неба,
Де слава сім вінків сплела,
Йому вже й читачів не треба, —
Були б лиш лаври та хвала!..