Про літо

Коли подолати не зможеш
Непрохану гостю – нудьгу;
Думками себе розтривожиш
1 років відчуєш вагу, –
Іди у засніжений простір,
Немов у картину Моне,
І зразу відчуєш ти

Ще вітер дме, ще сніг іде,
Ще сплять роздягнені дерева,
Та визирає де-не-де
З-за хмари сонце березневе.

Тріщать крижини на ріці,
І в парках, до морозу звичні,
Бадьорі

Коли співає мама навесні,
Летять, мов гуси-лебеді, пісні.
Від снів тоді пробуджуються трави
І проліски виходять на галяви,
Коли співає мама навесні.

Як мама синім літом

Лелеченько, лелеко,
Весна вже недалечко.
Давно на нашій хаті
На тебе жде гніздечко.

Лелеченько, лелеко,
Дивись, не заблудися,
У нашому обійсті
Весною

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він

Дубочку, мій дубочку,
Даруй нам по листочку,
По жолудю-дитинці,
По плетеній корзинці!

Дощ пройшов і рідний ліс
Зразу ніби аж підріс.

У росі скупаємось,
Підем по грибочки,
З лісу обзиваються
Наші голосочки.

Я знайшов боровичок,
Люда — три

Клене, мій клене,
В тебе листя зелене,
В тебе листя вирізне,
Ти порадував мене.
Я листок намалював,
Фарбу зелено поклав,
Поселив пташок над ним,
Над листочком

Берізонько, берізонько,
ти, мавко лісова,
зелені твої кіски
вітрисько розвіва.

Стоїш ти при дорозі
у травах і кущах,
і білі свої ноги
все миєш на дощах.

Прошу

Ми лічили сиві хмари,
Що виходили з кошари,
Вже у мене і Маринки
Є полічені хмаринки.
Долічити їх не встигли –
Дощ пішов і ми побігли.

Хмара поле вкрила —
Поле зашуміло,
Колосок хитнувся —
І дощик линувся:
Закапотів над квітами —
Прив’ялими, невмитими;
Над житом і над гречками
Пролився

У пекучий літній день,
По шляху крутому,
Два брати — Сашко й Тимко
З річки йшли додому.

Каже старший до Тимка:
— Ох, браточку, спека!
Пити хочеться мені,
А в село —

Синій присмерк огортає
І поля, й луги…
Молоком, духмяним сіном
Пахне навкруги.

Спати вклалися телята,
Коні-стригуни.
Перша зірка вечорова
Сяє з вишини.

Гасить

Тепер — проростати насінню
В м’якому, вологому грудді…
…Сівбу закінчивши весінню,
Поснули натомлені люди.

Замовкли степи неозорі.
А ніч така тиха і синя…
По небу

До лісу
Пралісу
Ні стежки,
Ні сліду,
Не втрапить
Рушниця
У зайчиків сон.
Я їду,
Я їду,
На лижах я їду
До зайчика в гості –
Морквинку
Йому на

На яблуці
Пташка –
Вітряк
На горі.
Крила
Черкають
Зорі.
А тополі
Стоять собі
Долі –
Зорю
По голівці
Гладять.

Я калиноньку ламала,
Там зозулиця кувала:
Ку-ку, ку-ку,
Ку-ку, ку-ку…
Ой, калина, ой, червона,
Полічи, зозулько, грона:
Ку-ку, ку-ку,
Ку-ку, ку-ку….
А зозуля

Котилося коло,
Золоте покотьоло,
Котилось не по землі, –
По голубому столі.
Скотилося на край
Та впало
У річку під гай.
Ай, ай, ай, –
На червоні кола,
Кола,

Дерева самі
собі ноги гріють
листям,
самі себе сіють
і діток своїх
зігрівають
листям
і колискову співають
під акомпонемент
вітру.

Синій ранок
По лісі ходив,
Сині черевички
Погубив.

Я по лісі піду,
Черевичків назбираю –
Коників-стрибунців
Повзуваю.