Про літо

Добре, що є ці столи між дубами, —
Там, де біжить прохолодний струмок.
Хтось тут, поставивши кошик
з грибами,
Відпочива від казенних думок.

Хтось тут зненацька пізнає, що

Скінчилось літо. Шелестять дощі
Холодні — без веселок та без гроз,
А завтра на стави і на кущі
Змертвілим птахом упаде мороз.

І паморозь, немов могильна сіль,
Скує у лузі

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії. Повер­нувшись на північ, Рама був вра­жений культом людських жертв, що панував серед його племен.
Едуард Шюре

Є долина

Зимові витівки на склі —
Для мене був єдиний ліс,
Бо там. на батьківській землі,
Лиш терен по яругах ріс.

Те, що снувалось на вікні
Серед зимової краси,
Вертали надра

За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між

Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони —
Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля

Я не знаю, чому повертаю туди
Де висить між гілками ранковий туман,
Де змертвіла верба видимає з води
Скам’яніло–потужний оголений стан.

Мов пергаментні звої звисає кора,
А

1
Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку —
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;

Коли мене від психолікарів
Вели мої

З лісу лис півня ніс
Й сам собі бурчав під ніс:
«Вчора в баби півник зник —
Віднесу його в курник».

Диби-диб. Диби-диб.
То тікає білий гриб.
Переляк поміж грибками
Ідуть дітки з козубками.

Одуд гарну дудку має,
Він на дудці зранку грає.
Бузько біля рівчака
Вибиває гопака.

Разом з донею собі
Сушить білочка гриби:
І опеньки, і лисички,
Всі маленькі й невеличкі.
До неділі насушили,
У торбиночку зашили.
У дупельці до зими
Хай лежать собі

Тридцять шість окатих жаб
Вранці всілися на граб.
Та й прокаркали якраз
Тридцять шість, повірте, раз
Як почув те чорний крук,
Ґав покликав сорок штук.
На купині ґави

Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.

Але щоб дух людський у неспокої
Дістав

Раніше, ніж впадуть сніги,
Підводна скеля полисіла.
Катунь вернулась в береги,
І каламуть на дно осіла.

Руда у липні, нині без
Гірських ґрунтів —
Ясна, іскриста.
Не

Райцентр давно вже переніс
Свій цвинтар на далекі схили.
А тут пустирище для кіз
Та дві чи три чиїсь могили.

Сухий бузок, суха трава
Та заржавіла огорожа.
Та дереза

Осанна світлові! Проте
Люблю у вечори імлисті
Не просто світло, а оте,
Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,
Воно продерлось між гілками.
Воно і фарба, і

Вночі не сплю — скриплю зубами:
Болять потрощені кістки.
А дощ рушає над горбами
Та через гори навпрошки.

Щось у вікні кошлате, чорне.
То ген під кам’яне крило
Гора,

Липнева ласко, де ти нині, де ти?
Осінній вітер куряву гребе.
Ген явір кида золоті монети,
Але не здатний викупить себе.

А, мо’, це я гублю за словом слово,
Щоб відкупитись

Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік
На цю самотність, котру не здолати?
Хиріє мозок в колі недорік,
А серце вбралось у мовчання лати.

Затиснутий між гір, як між сокир,
Готуюся