Про літо

Як налетіли птиці травня,
Загомоніли, завели,
Поцілували очі плавень
І розплескалися в імлі.

І чує травень зойк чаїний,
І журавиний уночі
По-раз-останній у долині

В перелогах у поле
Лягла перевтомлена ніч.
Місяць розсипав солі
— Регочеться дурень двусічний.

О, як люто заздрить людині
На небі мрець голомозий:
В море мертве і

Летіли дні, минали роки,
Неслося з струн: “О доки ж, доки!”
Неслось, але луни не знало,
Весняним снігом розтавало
І десь збиралось, там, у млі, –
Між кров’яних джерел землі.

Пообідали в ресторані,
Прокотилися на таксі –
Вдосталь ситі і в міру п’яні,
Й, безумовно, щасливі всі.

Ні, ще люблять у нас поетів…
Раз на рік – і за те: “Спаси…”
На

Не заснулось.
І це не вперше,
Коли сон-колисун пощез…
Ловить зорі серпнева верша
В чорноводді нічних небес.
Молодик зазира до верші –
Здобич зоряну вибира…
Де ж

Раділи солов’ї травневому цвітінню,
А ми жили в кущах, були одною тінню,
Були одним єством,
Хоча й з двома серцями,
І сходились для нас усі кінці з кінцями…

Що відчуваєш ти

Спокійним полум’ям ліси
Уже горять на виднокрузі,
І злото тихої краси
До мене тягнеться у лузі.

Мене бентежить річки синь —
Така у жовтні лиш буває,
Остання лагідна

все літаєш літаєш…

а я ж бо невдаха-ловець
не в спромозі спіймати
не те що руками
а й поглядом

сірі гуси кричать
в оболоні лелеки пасуться
тільки Синьої

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч

Смішинка

Буде лис дружити
з нашими курми,
як весна до літа
виїде саньми.

Буде лис картоплю
на вогні пекти,
як возами будуть
по річках плисти.

Що

Написала неділя листа,
понеділок отримав, та —
часу читати не мав —
вівторкові передав.
Вівторок, з листом у кишені,
допізна точив теревені…
Нечитаний лист

В. Л.

Як дощі відшаленіють
і відпахнуть липи квітом,
я всміхнуся недоречно
і, як завжди, недоречно
втрачу розум. І розквітну.

Липам смішно. Їм не спішно
ні

Була мого віку в маї ти моя зозуля.
Де взялася шуря-буря, холодом подула!
Нас погнала-розігнала, я один зостався.
Пройшло літо, тоді знов я з тобою спіткався.
Либонь, літо

Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в

Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибокоу
різались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п’янкі,
слова, що в

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні

(Холод, вітер, сніг з дощем)
Холод дикий, а ще вітер,
а ще сніг — не сам, з дощем.

— Нині можна збараніти,—
плаче заєць під кущем.

Ця четвірка, ця тусовка
добереться і

Коли до класу на урок
приходить
наш Тарас Шевченко,
про Україну і добро
слова звучать так небуденно.

Здається, дихають слова:
“Мені тринадцятий минало…”
Весна

Будував Базіка дім —
сім дверей і вікон сім.

Торохтій допомагав:
язиком дошки тесав.

Метушився Пустомеля:
— Скоро будуть стіни й стеля!

І Патякало не плакав:
— Я

Місяць жмурить. Раз і два —
в тінь сховалася трава.

Три, чотири — і ріка
швидко в сутінки тіка.

За рікою слідом ліс
з головою в темінь вліз.

Раз, два, три, чотири,