Про літо

На дзвінкій галяві теплим літом
Заквітчалась липка першим цвітом,
І сама страшенно здивувалась:
«Та невже ж таке зі мною сталось?»

Зашуміли трави над землею,
Здивувались

Дні мої, мої дивні діти,
Віддав нас вольній волі.
Ви, мов вино, мов вітер,
Мов вагони в дикучім полі.

Он: сховались хмари за обрій,
Он: бори стають на коліна,
Дні мої,

Піски. Основа.
Залізних снів
Снуються довгі дні. І знов
Секунди. Біле з неба листя
Укрило ліс.
Як сіль, лежить воно
На кучугурах. Віє. Сів. Гине.
За чорні роги

І
Жив собі жук,
На ім’я короїд.
Що в короїда
Було на обід?
Жадібно гриз він
Зеленого дуба.
Ним і обідав.
Мило та любо.
Дуб на сніданки
І дуб на вечері.

Линув дощик, линув,
Та й пропав на сонці.
Тисячі краплинок
На малій сосонці.
Зліва глянь — сріблясті.
Справа глянь — іскристі.
От сосонці щастя!
Ніби вся в намисті.

Це ж чиї цікаві очки
Поглядають, сонця ждуть?
— То не очки, то листочки,
То берізки так ростуть.
І малі ж вони вдалися:
Ще у них немає віт…
Мов з колиски підвелися,

Загляда у шибку
Вечір Бородатий знов.
Присипати він малечу
Через сад прийшов.
З-під кожуха гарну казку
Тихо дістає.
Тата сила й мами ласка
В добрій казці є.

На неписану зими поему
Упала, розтала веснинка:
Перша тема
На останню білу сторінку.

Іду поважний, похмурий і мрію
Про щось — про поділ земельної ренти,
А навколо

I
Лежать, лежать ліси,
пливуть сніги у крайню
Раїну, де над вітром дальня путь.
І гаснуть голоси
граків і вечір витре
З усесвіту історію снігів.

II

З яруги

Чи стемніли вулиці, чи я іду сам
З робочим днем за плечима.
— За берегом міста — ліса,
За лісами ліса, нерушимі.

Дзвенять вогні і ринуть у ніч,
Дзвінок заївсь у залізо.

Задощило.
Захлющило,
Закалюжило,
Парасольками вродило,
Мов грибами.
Все розмило,
Розмочило і спаплюжило –
Ні пейзажика тобі,
Ні панорами.

Овес росте край неба у пісках,
Мов сивий дід, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах
Стоять століття і бездумно марять.
— Росте овес, киває і мовчить.

Далеко в морі

Вночі
дзвенить
комар:
Встають поля, підводяться гаї
І ріки підіймаються до хмар.

І хто я, я не знаю уночі
Й яке століття завтра настає, й чи
Не качка оце скрикнула у

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі.
Під ногами не було землі,
— Ні пливти, ні стати, ні іти.

В берегах давно дрімав Дінець,
Мов косар на спину спати ліг.

Біополе Білопілля
в білім світі біля Сум
сум-пересум після зілля
пересію на росу
на ясу і синь осоння
пересониться мій сон
колосіння й колесоння
колисанню в унісон
в

Перегукуються тепловози,
Переморгуються вогні.
Спочиває земля від прози,
Від буденної суєтні.
Чисті роси, і тихі води,
І заводів серцебиття…
Миротворче злиття природи
З

Непереможні хмари-гори
Ломились, падали, пливли
В архіпелаги неозорі,
І птиці линули в імлі.

То вчора думка гасла в морі;
Її навіки завезли
Все вище, вище, вище

Поля синіють вечорами,
Ріка гово́рить з берегами.
І так таємно
На небі білії намети
Димлять:
— Вечеря вариться богам.
Все ближче, ближче вечір суне,
Все нижче плачуть

Понад північчю сивий вітер
(чи це не значить весна?)
Не плеще, не кличе — тиша!
Тільки старий пригадав,
Пригадав, нахилився і пише:

— «Лахміття-хмари. Стоїть сосна
І в

Як налетіли птиці травня,
Загомоніли, завели,
Поцілували очі плавень
І розплескалися в імлі.

І чує травень зойк чаїний,
І журавиний уночі
По-раз-останній у долині