Про літо

Вчора лишились за нами у мряці ліси,
Вчора відкрилась рожева умита долина,
Хлипає тихо розбита рука. — О, як пси,
Билась за місто блискуча дружина! —

Чудно, так чудно ходити по

Сонце із моря виринуло.
Рибалки напнули вітрило
І полетіли в далеч.
А вишня самотньо стояла,
Хоч теж мала біле вітрило, –
Берег ревнивий тримав
Її за цупке коріння.
І

Заходить сонце. Кане тишина.
Холодна алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лже-патетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла,
І обрис гір в ясних дубах

Липень, чудовий липень!
Пахнуть медами липи,
пахнуть медами губи
любої дівчини Люби.

Хтось над вусатим полем
викотив сонця коло…

Сонячні промені ллються
в макові

Сади нудьгують заосінені,
безвільно опустивши руки…
Оце б побігти по росі мені
босоніж на барвисті луки!
Та пожовтіле листя падає,
сивіють під дощами трави…
Як часто в ночі

Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над кручею стремить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед

Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене — гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.

По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць

Тиха, розважлива осене,
Тихо мене врівноваж:
Всерозуміння – ось воно –
Досвіду – світиться аж! –
Тішить, емоції стишує,
Ніби відлуння: “А-у-у!”
В лісі… Нічого

Мов карб старий — цей місяць-білозір,
Мов сни старі — ці хмари білопінні.
І бачу я: в тривожному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір.

Снується дим опівнічних

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З

Мов не було тієї ночі,
Коли із неба всі зірки
В твої бездонні й сонні очі
Упали. Спогадом гірким
Живе Ірпінь, і не чекає,
І вже не вірить, що – була…

Тулюсь холодними

Голубіють за Карагандою
Згорблені, прибиті вітром сопки.
Над мілкою Черубай-Нурою
Шелестять тополі та осоки.
Табунам несіяне привілля…
Кров гаряча в коней і

Тисячолітній, дужий баобаб
Один віддав його залізні риси,
І мертвий впав на землю чорний раб,
Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі,
Він став між хиж

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе,

Ідуть літа… що раз лункіще
Пісні юнацьких поколінь:
І тільки ще на цвинтарищі
Минулих днів холодна тінь.

І тільки серед сонних мурів
Старих церков і синагог
Хрупкі,

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж

Ластівки літають
Над водою низько,
Хвилі розбивають –
Значить, дощик близько.

Мов червоні квіти,
Хмари в небі синім,
Значить, завтра, діти,
Буде вітер

Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине.
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В

І знов збирається на дощ –
Така погода вередлива
Посеред літа!
Вбивча злива
От-от крізь хмуру хмари товщ
Прорветься,
Ринеться в галоп,
Порве загати, шлюзи, ринви

От так спека! От так літо!
Пожовтіли дерева.
— Пити! Пити! — просять квіти.
— Пити! — хилиться трава.

Та дивися — сунуть хмари
Грізним військом бойовим.
І вгорі важким