Про літо

Чаровані картинами прослави,
Ми справжні призабули образи:
Горять лататтям дзеркальця заплавин,
Просвічують сережками лози.

На луках золотом яскріє яскір —
Цятками сонця

Вже вакації за нами.
Як же швидко час пройшов!
Ми й не зчулися, з книжками
В школу треба їхать знов.

Прощавайте, милі друзі,
Фармо, море і ліси,
Щебети пташок у

Вже вечір тихенько прилинув до нас,
І промінь останній за лісом погас.
Вкруг ватри ясної сидять пластуни,
І пісня несеться крізь гай і лани.

Горять і мигочуть гілки із

Вже прийшло безжурне літо,
Веселіться, любі діти,
Чемні, раді та веселі,
Їдьте дружньо на оселі.

Там зустрінуть вас привітно
Ліс і луки многоцвітні,
Для розваг і

В спеку полинами пахне терпко,
Повіває духом чебрецю.
В крейдяному руслі впертий Деркул
Поспішає батькові Дінцю
Навперейми – ледь наздоганяє
Там, де починаються ліси,
Дичина

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного… Вона
готова стати перед

Як у тебе сумно, мій ти рідний краю,
Літо проминуло, пташка не співає,
Я броджу-блукаю по сумному гаю,
Щоб ніхто не бачив, як душа ридає.

Ліс рудіє жовкне, мов життя

Листя пада, пада,
Холодно землі.
Вже летять над садом
В ірій журавлі.

Де була травичка,
Там сухий покіс.
Спохмурніла річка,
Змовкли гай і ліс.

Ген за

Скільки сонця ллється на землю,
Як зітхає земля по зливі.
Від води обважніла зелень,
Від проміння — брунатне тіло.

У правиці бадьорий кремінь,
У долоні медові смокви.
Чи

Пора й тобі у вирій відлітать,
Моя задумлива осіння ноче.
Вже на пожовклих аркушах латать
Ранковий промінь тихо шелескоче.

Спалахують шипшинові вогні…
Погрійся ж біля них, як

Встелю килимом ослін.
Відіб’ється відо стін
зелень, жовть і червінь,
ніби весен первінь.

Білий застіл дам на стіл,
мед липневий злотих бджіл,
грона

Без пут, розбурханії змисли
Зірвались з гуком тяглим
Ні! не затрима Ваґнер
Того – без форми й мисли, –
Що в степ жене дикунським предком,
Що страшить в повний

Дивіться: осени пейзажі!
Туманом ранки, наче газом,
палету барв прикрили чисту.
І з почуттям побожним, урочистим
розгортую неторкані полотна.
Як передати, осене, твою

Дощ крапає за вікнами сьогодні.
Шумить безперестанку сад мій
і з наріканням віддає злинялий кадмій.
З вікна схилився сум тяжкий сьогодні.
Його це віддих в синіх сутінках кімнати.

Із саду тихо залями пройду
і кількакротно відіб’ють свічада
моїх очей зіницю золоту
і блискітки – дар листопада.

Ще згортки нігу дотику таять.
Цілунок на руці моїй

Ліси ловитв! Опійні ночі!
Звір затремтить, птах затріпоче.
Непевен час ані барліг,
ані відбочини доріг.

Вогні запалять хтиво очі.
Хижак напружиться, і скочить,
і

Став пахне водоростями і резедою,
і наче з Балтики той вітрів струмінь.
Належить покоритись тузі і задумі,
мандрівці з вітром збитою косою.

Із далечі встають тумани

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною

Йде по вулиці жінка літня,
Світиться, мов зірка досвітня.
І на скронях світлої жінки
Розтають сивинки-сніжинки.

А довкола, на травах і квітах,
Срібно тчеться бабине

Не жаль вам, діточки, отих листків пожовклих,
Що по садку від вітру розбрились?
Не жаль пташат, що, втомлені, замовкли,
І не щебечуть мило, як колись?

Не жаль вам сонечка, що