Про літо

Ще поки вкриє прозимінь порошею
І сад нам запорошить інеєм густим,
В гостину милу друзів понапрошуєм
В господі світлій добрим словом пригостим.

Вина у келихи наллєм і

Зеленолисті позривавши шати,
На землю ліг дубовий стовбур-виверт.
Лежить могутнім кострубом, кошлатий,
Як буревій, що з ґрунту його виверг.

Над дубом-вивертнем, із

Обличчя, як обліг, нам дощ жолобить
І глибшає в садку все нова вирва
І виверти лежать, що їх з озлоби
Політній вихор з коренищем вирвав.

Від зливи до світел злинають нетлі,
З

У верховіття зеленастих прясел,
Що з пагіння і гілля виплів праліс,
Вплітають шуми гомін співу ясен,
Невтишну пісню тчуть незримі прялі.

Розточує мелодія відлунням
І повнить

Поглинули рясні рослинні зарослі —
Кущі, осоки й сосни рослі
І тільки в просвітах прорвались парості
Із трухлих пнів, ожинником оброслих.

В негоду заморочливу і буряну,
Як

Спалахкотіли хвилями гарячими
Серпневі відлети і клекоти,
Нам очі чемерицею замрячили,
В устах лишили посмак блекоти.

Буремні коні потоптали потоптом
Квітки й кущі на грядці

Багріє серпень яблуками стиглими,
Калини гронами зрясніти встиг —
Не будемо ж за тим, що квітло, скиглити,
Спивати гіркість горілок густих.

Бували буйні дні й нагоди

Барвистий серпень крутить перевеслами
Веселку в небо із жоржин і циній.
Здоров’я нам ворожить перелесна мить
Узором зір у прозолоті синій.

Варивши зела з-понад меж

Катальпи хвилями зеленокрилими
В гіллясте огорнули нас отіння.
Простелює із циній ткані килими
Зарання прозолоть осіння.

Пронизуючи крильми просвіт листяний.
У глибах неба

Здійнявся день гарячий: крики крижневі,
На плесах сміх і сплески дитинчат —
Та мислі, мов безкрилі, обчикрижені,
Слова сухі вразливо деренчать.

Насилу з мрій риштуємо

З заобрійної простелилась царини
До вікон вкрита м’ятою тропа —
І день серпневий, сонцем роз’янтарений,
Ялицями і ялівцем пропах.

Прив’ялі з болю, з мислями

Кричання й виплески чирят і крижнів,
Дитячі втіхи в купелі озерній —
Все вкрили тьмою три злорадні тижні
Твоїх недуг, знекровлених мізерій.

Вернулась ти — і знов буяє

Вбирається в багряні барви грядка,
В мальованку із айстер і шалвій,
То криється у мряки срібні рядна,
В дощу і мли скуйовджений завій.

Майнули з вітром у польотах

Цвіркочуть цвіркуни, мов з ошаління,
І коники-стрибунчики цвірчать —
Сповняє спів їх повінню довкілля
І піль і вулиць, сквери й сіножать.

Не зможуть їх зірки, що

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі

Боюсь паперу білого: на нім,
Немов на полі, вкритому снігами,
Ні цяточки ніякої, ні плями
Не зародив іще всетворчий грім.

І все ж наважуюсь на цілину
Виходить зі своїм

Знялось осоння світле й вихрувате
Над зелень плеканих тобою гряд.
Кущами сонця й золотастих ватер
Здовж огорож форзитії горять.

Вривається притьмом бентежний вітер
У двері й

Лелітну прозелень тремкої бруньки,
Квітневих вод розілляті струмки —
Мороз морозить в іскряні бурульки,
Крихкі й ламкі під приторком руки.

Знічев’я сніговії білі коні
Знялися

Знов сипле снігом туга невтишима —
Холодний і самотній квітень тут…
Але співає ще Твоя пташина,
Рожево так маґнолії цвітуть.

В далекім небі Хрест Південний світить,
Надвоє