Про літо

То випав день морозяний напрочуд,
Мете лютневим снігом звідусіль.
Безлюддям вулиць безперервно броджу
Під віхоли вихрясту заметіль.

Крізь іней вій, очей щілинний

Із тугою чекаємо, як повесні
Розгорнуться і пуп’янки і брості,
Розіллються зеленим зіллям повені
І завирує світ в нестримнім рості.

Вичікуєм, щоб видимо-невидимо
Злетілось

Не раз, як дуже змерзнемо у лютому
І меркнути почнуть світла і барви,
Перебродивши хуртовину плутану,
Беремося з морозом злим за барки.

І заки серце ще замерзле скулиться
І

То знову забаганки загорілись:
Майнути в рідну далеч кудинебудь,
Над річкою покластися горілиць
І зором полинати в синє небо.

Вчувати у ранкову квітня пору,
Як тепло руняться

Проллються води з-над криничних цямрин
І день проглянеться в асфальтнім люстрі.
Злетяться снігурі із горобцями
У розцвіріньканий ранковий плюскіт.

Кущі знічев’я кинуться

Узявши черлені, зелінки й синяви,
На полотні побіленім розмажем —
І зелен-квітень завихрений і пінявий
Розгорнеться привабливим пейзажем.

Обвіє просинь вітряними

Коханій Ніль — як завжди — на десяте листопада 1971

Глибока осінь вже і холодно надворі,
І зимно мерехтять, холонуть в небі зорі.
Розсипані в далінь з незримої руки

Коханій, єдиній моїй Ніль в 10 листопада 1968 — день янгола — цей вірш, перший у новій хатці, що її своєю наполегливістю збудувала Вона

І знов листопад Твій. Осінній дощ надворі.

Відходить вечір у рожевій заграві
І відлітають гуси й журавлі —
І сонцем західнім обагрені
Відлунюють їх клекоти в імлі.

Лунали так із Хусту, Дубна, Гнівані
Пісні грімкі за

Під осінь, схованим у тлі гераній —
Так добре бути, пригорнутись поспіль.
І мариться нам вогник на ватрані,
І склянка молока, і тепла постіль.

То часом тільки вийшовши на

Проводивши з надранішньої пітьми,
Обмарить пригад рятівної рути:
Збираєм приворотень за ворітьми,
Тирлич рвемо, щоб горе відвернути.

Хвилясті лози згадуєм і вільхи,
Лелієм

Ще трохи — й підуть розсипом і врозкид
Усі достатки, радості й осоння —
І після літа буде прикрий прокид,
Немов із моторошного просоння.

Наблизиться зима дошкульна й гостра
І

Був дощ — і в лісові пустившись мандри —
Залазим з борсуками в корчомаччя
І по стежині, слідом салямандри,
Стебнівкою слезиться путь слимача.

У підшив лісу вгризся зимний

У верховіття зеленастих прясел,
Що з пагіння і гілля виплів праліс,
Вплітають шуми гомін співу ясен,
Невтишну пісню тчуть незримі прялі.

Розточує мелодія відлунням
І повнить

Поглинули рясні рослинні зарослі —
Кущі, осоки й сосни рослі
І тільки в просвітах прорвались парості
Із трухлих пнів, ожинником оброслих.

В негоду заморочливу і буряну,
Як

Спалахкотіли хвилями гарячими
Серпневі відлети і клекоти,
Нам очі чемерицею замрячили,
В устах лишили посмак блекоти.

Буремні коні потоптали потоптом
Квітки й кущі на грядці

Кричання й виплески чирят і крижнів,
Дитячі втіхи в купелі озерній —
Все вкрили тьмою три злорадні тижні
Твоїх недуг, знекровлених мізерій.

Вернулась ти — і знов буяє

Вбирається в багряні барви грядка,
В мальованку із айстер і шалвій,
То криється у мряки срібні рядна,
В дощу і мли скуйовджений завій.

Майнули з вітром у польотах

Цвіркочуть цвіркуни, мов з ошаління,
І коники-стрибунчики цвірчать —
Сповняє спів їх повінню довкілля
І піль і вулиць, сквери й сіножать.

Не зможуть їх зірки, що

Знов сипле снігом туга невтишима —
Холодний і самотній квітень тут…
Але співає ще Твоя пташина,
Рожево так маґнолії цвітуть.

В далекім небі Хрест Південний світить,
Надвоє