Про літо

Переливайся з себе – в мене,
цю кров поезії помнож,
дерева зодягни в зелене,
гаї фантазій розтривож.

Відвідай місто після зливи,
де скніє три мільйони я,
весновельможна

Ой, вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою!
Із веснянки-замовляння

І сніг, і крига — та за мить на крилах
пташки нам літо винесуть із раю,
загріють землю зимну

Сяє соненько, сяє,
До землі припадає,
Так, як ми припадали,
Нивоньки дожинали.
Із волинських жнивок

Як сонце світле до землі, до поля
я — дожинавши ниви —

Це, мабуть, від хвороб: такий зануда
І провокатор я на все “слизьке”!
Та розуміє Калиновська Люда
Мій стан: з людьми бува ще й не таке.

Шість років ми не бачилися з нею
Від

Ідіте, русалки, ідіте,
Да нашого жита не ломіте!
Да наше житечко в колосочку
Да наші дівоньки в віночку!
З русальних пісень

Прибажним роєм з’яв і голі й босі
у

Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в дівочок сорочки.
Із русальних пісень, зібраних П. Кулішем

Обміттю гілок, зілля і коріння
обсотує тебе шумливий лісу

Об лутки вікон спершися на лікті,
Із тугою притаєною стежим,
За тим, що квітло на грядках уліті
Обабіч втоптаної стежки.

За тим, що повнило чарки по вінця,
Що полоняло мислі

Вже дні, як промені розколоті,
І листя кружелить навкруж.
Стоять клени й берези в золоті,
Грядки горять платками руж.

Повідлітали, наче маєво,
Пахучі червні й чебреці

Надворі віті і вітри принишкли
І втихли шуми звихрених смерек.
Підвівши очі втомлені з-над книжки,
Вдивляємося в обрій, що осмерк.

І спогадом полинувши назустріч
Колишнім

Глупої ночі мені
Добре ведеться.
Місяць ясний у вікні
Щиро сміється.
Глупої ночі думки
Мудрі приходять.
Свято Різдва.
І зірки
Так хороводять!
Тісно рядок до

Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…

* * *

Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!

* * *

Заховаюсь
Під осіннім

Підвозили до Свистунівки
ми офіційних молодиць –
над ними сяяли, мов німби,
величні зачіски… І ниць
перед царицями я падав,
стеливсь барвінком унизу
й передчував у їхніх

То ранком із квітками квітли ми —
І юність радісна, привітна,
Мов яблуня гілками світлими
Нам стукала в прозорі вікна.

Під вечір тремтимо осиками,
В осінню вкрившись

Там, в моїм краю далекім,
Відлетіли вже лелеки,
Лиш високо ген у млі
Ще курличуть журавлі

Край дороги, в чистім полі
Тужать-плачуть три тополі.
Між хрестами бродить

Настали дні розвихрені й розвіяні,
Йдуть промені крізь віття голе врозсип.
На пелюстках квіток і на очах під віями
Рясою срібних сліз замерзли роси.

У вирій — за ключами

Густішають уже грудневі мряки
І крижаніють хвилі в лід хрумкий.
Вологою холодною набрякли
Пригаслі погляди, слова й думки.

Затьмарилося вересневе вчора,
Засклилось інеєм,

Знеобач пригади у мізку тенькнуть,
Заб’ється думка крильцями, як птах.
Виводить знов мелодію простеньку
Сільське хлоп’я на дримбі ув устах.

Виходим знов на загородню

У тьмяносиньому вікна квадраті
Леліє сніжно біла гілка клена. —
Буяли ж травневі звитяжні раті
І червнем багряніла кров черлена.

Це так, неначе тільки вчора:
Був травень-май,

То іноді лелітний клаптик просинця,
Чи смужка просвіту в громадді мурів —
І вже раптовий прибаг рветься, проситься
Злинати в далеч понад будні хмурі.

Черкати крильми Свіржові

Як січень заморожує зловісно
І прочуття охоплюють злиденні,
Розсновую сподіванок повісмо
У слова нить на мислей веретені.

Придавши згадок радісного злота
І смутку — туги