Про літо

Зацвіла весна, молода, ясна,
Білим цвітом простелилась до села.
На лугах, в діброві в зустрічі, в розмові
Полюбила, тільки гордою була.

Вийду в поле я, стану, гляну я

Буднів заснічених, ялових днів перелоги
плуг мій орав — і незаймана ось цілина
млою вільготною дише і з глибів розлогих
руняться зеленню ярою ярі руна.

Провесінь – яр молода —

Збліднуло безум’я; звідки — бранця,
в райдугу, в ясир медовий:
погнано бичами чару! рвався
серпик пломеня, де сходить.
Давні ланцюги неси, бредучи,
навіть смутками

Спокій надпрестолля; ставить вечір
із берез потрійний огник:
ближько при глибизні перетечній
озера, що згортки гонить.
Острів — пламенне вітрилля! чисте;
з берегами: мов

Догримить, обернеться і збрижить
кожну скелю, від порогів:
грозова біда, сусіда рибі —
вдаривши в обрив надгробний…
Знов надходить нижче від петуній,
важкістю хмарин по

Небо вториться в припливні черги
чебрецями туч вечірніх.
Сивокрилі ждуть: слова дочерні
всі в сповідному наріччі.
Води звалено: молочний попіл
скелям на слонові плечі.
Час —

I
То цвітом липи пахнуть вечори,
дурманять пахощами м’яти —
і в’януть нам уста з жари,
з жаги — як цвіт троянд зім’ятий.

І в млі пахучих ночей голубій,
в безтямі любого

Гарячим, розжеврілим скерцом
Тюльпану цвіт розцвів,
Мов серце стривожене серцем,
Мов погляд юний твій.

Вже й тишу, дожиданням п’яну,
Пойняв кривавий блиск:
То полум’ям

Мирно, мов церковні, при надскеллі
грози дзвонів прозвучали.
І смиряються, жалем зелені,
юрми: до джерел прочани.
Ні досмертно не покинуть місця,
шепчучи про весни

Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері —
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум’я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я — безумним

Замкнено туманами між гори
й сосни — неласкавий досвіт.
Рветься! в холоді листки багрові,
скидані на схили, росить.
Грізна сутінь і рогаті нетрі —
вбрали прірву смертну, в

Скорбно! з моря килимар пов’яже
ниті голосні та мушлі —
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить…
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями — пожалівши:
всіх,

З кручі велетні високозначні,
ліктями сухі, приступлять.
Мучаться — герби з гордині взнавши! —
а кора на грудях трухла.

їм жива вода, в долоні брана
з віяння, жива й

Спалився, витлів юний липень
і серпень вигорів дотла,
і літо бабине снується
тендітним прядивом срібла.

Померкли промені веселі,
померли літошні квітки —
і вже на ґратах

З тобою саньми прудко плинем,
і плине шум сосон вгорі,
і чути гавкання веселе,
і ваблять світлом хуторі.

Прокинусь — і на очі кине
плетінку чорних смуг вікно,
скрипить

Зелена гуща саду — і в гілок прогалині:
сіножаті, луги, дороги срібна смуга,
самотній манастир над кручею яруги,
і вранішнім рум’янцем обрії запалені.

В прогалині гілок, як у

Як щороку буйна повідь зелені
заливає сквери й бульвари.
Рожевіють квіттям яблунь встелені
сірі бруки, спалені з жари.

Як щороку поглядами млосними
Квітнуть вродливо очі

Спокій вільхи — чистота свічарні;
а листки скрадає дощик.
Ми в зміїний гнів і клопіт старчий
душим голубу коштовність.
На процесії, на мшистих плечах,
через гори в скарзі

І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми — самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що — й луг

Рано в неділю зелене вино саджене
А в неї
Стратили літенько гречнії молодці
За неї.
Із колядки, що її співають вдові

Займаються вогнем, горять дерева
одне за