Про кохання

М. Р.

Візьми в долоню
серце,
наче пташеня.

Вложи між губи дзьоб
і дай напитися.

Поклади між груди,
хай звине гніздо.

Надосвітку
воно для тебе

І вигрівалися тіла богів
віками під гарячою золою,
аж пухнути почав ґраніт,
бубнявіти з глинкавою землею

в обвислі статуї міцних жінок,
закутаних у кам’яне одіння,
що

Р. Е.

Листопадні зорі
неприхильні
до любови.

Падаючи, відмежовують
себе від неба
і людей від себе.

Пробираючись крізь зорі,
затрачаю значення

І ми пішли по незагоїнах землі
вузькими вулицями до старого міста,
переступили браму, де святі
лежали на камінних плитах,
і їм стирали губкою дощі
імення й лиця.

А ти

Помий собі обличчя до краси
водою джерела жертовного,
де мочаться топільниць голоси.
Помий собі обличчя до краси.

На судний день чекатимуть на дні
задушені коралями

Як світла ломили над Palacio ніч,
ти познáчила мене під вестибюлем,
де Рівера стінами блудив,
тягнучи по них минуле.

Ти познáчила мене на Socalo цілунком,
як світла ломили

Попрощаймося сьогодні з містом,
хай воно повільно осідає споминами
і росте в душі пахучим тістом
нам зажурою утомленим.

Залишім дітей, що мріють солодощами,
киньмо вулиці

Попрощаймо себе в Юкатані,
де спекотою час захлиснувся, пристав —
залишайся отут молодою,
нахилися на білий рукав.

Віддаю тебе смаглому Майцю,
що повільно складає в торбину.

Марті Грегем

Вони були одинокі в городі.
Внизу, назовні від зеленої межі,
де сколихнувся в темряві місяць,
розливши біле світло по землі:

здирали з себе тіні й

Довгі дні ростуть поміж нами
і ломляться в ретині очей.
Присядьмо, бо дороги в майбутнє немає,
і я тут тимчасовий і чужий.

Поговорім про вірші й людей,
бо темряви з облич не

Стікає каменем криниця,
пашить полин вітрів,
сковзає по цямринні громовиця
і терпне деревій років.

Присядемо до тихої розмови,
зітремо з лиць полуду днів бездушних:
я з

1
Я пишу,
щоб Ти прийшов до мене
стежкою рядків,
бо я тебе не знаю.
Але Ти повинен існувати,
бо в русі крови,
в костях,
в чорній підсвідомості моїй –
ячить

Місяць віддихає в річці,
Умивається прозорою водою.
А я лежу.
Небо нахиляється до мене,
відчуваю на собі його блакитне тіло.

Ой, прийди!
і вихили мені
свої

(так молодість)
Пливуть густіють голоси
спихаючи із губ
і задихаються від духоти пісень
дівочі усміхи на зруб
зубів.

І туга ще не ломить брів
У серці не садила рути
і

Місяць витягає з пам’яті співанки
і кладе між губи смаглявих дівчат:
ой прийди та прийди опівночі,
заплетемо руки в виноград.

Вечір затирає дівчатам зіниці,
заклина устами

У скриню споминів складала
стару білизну днів,
мужчин з порогу закликала,
аж косу замочила в сивині.

Твою смагляву шкіру
мазали оливою
південні ранки,
сонце рум’янило
пополуднями
твої уста.
Небо хлюпнуло тобі в зіниці,
де весною
кільчиться,
росте.
Як

Як засяде сутінь під ліхтарнею,
заголосить місяць в небесах,
будь для когось поконвіку гарною,
хай повз тебе старість перейде.

Вітри заліплювали очі,
дорога корчилась в ногах,
тяжкі сліди вгрузали в темінь ночі,
намочену в дощах.

Людині, без знаків між берегами,
видовжувався світ Творця,
і віск

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді