Про кохання

У дерев’яному цебрі сплять коні білі і рябі:
біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом;
такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів,
бо то — сплюхи: все сон забрав —

Він:

— Було це так давно, що й родимок на тілі
я вже би не згадав: сузір’я їх сумні
ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить

Як серце не втішай читаннями сумними —
воно однак побачить щось жахливе:
пророки всі — нудні, і їхні вчення — нудь.
Кого з нас сколихнуть ці тлусті херувими? —
в них крила —

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в

В вечірню годину, де в зорях долина,
Де вогником світиться дім,
Шумить під вікном молода тополина,
Неначе у серці моїм.

Там юність ходила у росах до хати
І жевріла цвітом

Гей, за дальнім небосхилом,
Де громи ревуть,
Їдуть хлопці наші милі
У далеку путь.

Приспів:
Гей, гей, гей, дорого дальня,
гей, гей, гей, сльоза прощальна
Покотилась

Гаї шумлять біля потоку,
Де хвиль весняна течія.
Прощай, кохана кароока,
Прощай, пораднице моя.

В далекий край я від’їжджаю,
А ти крізь даль і довгі дні,
Немов погожа

Де в гаю сія Росі течія
Ходить садом вечоровим
Молодість моя,
Оглядає світ, обриває цвіт,
Подає своїй любові
Вісточку “Привіт”.

Чи й тепер вона жде мене одна?
Чи

Ночі солов’їні, ночі весняні,
Доли подніпровські наснились мені.

Приспів:
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, – ти щастя моє.

Далі неозорії,

В путь нічого збирати не буду:
Є тютюн і книжки, сухарі.
Десь піду я спокійно між люди,
Поклонюся вечірній зорі.

Так ходили, мабуть, святогори,
Де земля, як волошковий

Я розкопаю високу гору,
Біля пшениці тебе посію,
Неначе квітку блакитнозору,
Моє кохання, мою надію.

Я розхлюпочу в лугах озера,
На сиву хвилю знайшовши зладу,
Пущу, як

Не сумуй одна,
Не журись одна,
Дівчино моя хороша,
Вишня наливна,
Дівчино моя хороша,
Вишня наливна.

Вийшла молода,
Ще як цвіт вода
На околицю до броду
Слово

Пролягла доріженька
Та й через поля,
Налилась буйним стиглим колосом
Рідная земля.

Приспів:
Виростай, виростай багатий
Колгоспний урожай,
Розквітай, розквітай у

Стань зорею мені
На тривожнім путі,
На тривожнім путі космодрому.
Я крізь неї побачу
Нитки золоті,
Що снуються до отчого дому.

Синім променем стань
І сяйни біля

Наче зорі ясні засвітились мені
В небі вогнем золотим,
Наче сонце не те в голубій далині
Світить промінням ясним.
Серцю поради нелегко знайти.
Чому ж в тривозі я

В теплім місяці у травні
Шепче явір думи давні,

В синім місяці у квітні
Думи явора столітні.

За водою за бистрою,
Над землею, як сестрою,

Дужа хвиля набігає,

Дівча стояло і співало,
Сріблясту ниточку вело
Про те, що радості замало
І зло людині — всюди зло;
Без батька й нені, в самотині,
Убогий вичахне обід,
Що тяжко жити

Іди тепер сама.

Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в'яне
на розп'ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.

Не

Живемо у далеких містах.

Вже поля западають
під пам’ять.

Мушу щодень творити тебе
з клаптиків згадок непевних.

Спорожніло кругом життя

бо ти

Дівчина
пустила косу в ніч,
набрала в пригорщі роси
і напоїла місяць.

Тоді відчула,
як спадає з неї
одіж
і голе тіло
перетворюється
в пісню,
що тужливо