Про кохання

Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад

у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади…
О серце, що

По всіх містах їх діти стигнуть,
мов цитриновий сік у цитрі.
Як саком — рам’ям милостиню
зачірпують цигани хитрі.

Ця бездержавна лихоманка,
ця пісня тоскна і незгасна…
Моя

Покосили мої полонини
так, що й досі поліг не згребу…
Я заграю в зозульку із глини,
спогадаю гуцульську журбу.

Я зірвусь проти Пруту й Дунаю,
я метнуся на Львів і Судак,
я

Поема

Ой із-за гори, за зеленої,
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не є ж то чорна хмаронька,
Але но є ж то Напередовець,
Напередовець красний

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

М’якого зеленого пісочку
хотів я для вежі, та вже майже не хочу,
бо чорне перо впало на довгу річку
і закрило її

Й тобі дадуть горіх маленький,
і той — розколеш — пустка в ньому,
а з тої пустки по одному
ідуть і йдуть печальні лемки.
І знаєш: лиш тобі спинити,
але хіба від того ліпше?

Ми провинились, боже; ми — в болото
насіння кинули. Воно ж—росте:
так плавно вгору тане і цвіте,
мов протилежність свічки. Боже, що то?
Як з ночі корабель, гряде воно; проте
ще

Сторукі, триставухі, напівмізкні,
невидимі, зариті в листя.

В листі

все щось відшукують.
І знайдуть. Діло звісне.
(У листя завжди щось не те на мислі).

Коли мені хочеться
розводити червоні вазони в саксофонах
я не поспішаю глини чорної шукати
адже в цей час у майже міражній Індії
ностальгійний Шапкар припасовує кожному

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю

На хлібі — три пташки-зозульки, а тісто глевке — і тому
западається в центрі княгиня із князем на бричці:
зам’який і високий той хліб вже затягує в тістяну тьму
не лише молодих і

Пробігла жовта квітка поміж нами —
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо — твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

Коли гадина й мені шию перев’яже
і рушу я за найдальшу зірницю,
нагадаєш, щоб глини за пазуху взяв я —
на місяці хочу

Воли співають на рудих машинах…
А камінь сумніву — щоразу котить інший
(хоча ім’я у всіх одне: Сізіф),
і в кожнім серці — сумнів золотіший,—
(звірячі кубла зріють по

Горіла сОсна…
Із пісні

Лисиці — в решеті вода — сосна за муром
росте — на зимному піску немає тіні —
Дунай з пісень повитікав, сини — невірні —
за них — на жаль — не

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Купи рум’янку — рум’янися,
знайди львів’янку — оженися,
сиди врочисто у партері —
лиш не схиляйся при папері.
Ходи на виставки — дивися,
стань до картини — причешися,
раз

Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала

«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум’яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум’ятні, до кого
я

Дівчинко моя фіалковая,
чом ти мене не любиш? —
чорний кінь прийде, свисне на мене —
тогди плакати будеш.
Кулі летіли, в мене цілили —
я за листя ховався:
яворовий лист до