Про кохання

1
Я іду зустрітися,
та місто
затягнулось каменем,
не йде
мені напроти.

2

Я чекаю, поки
стопляться під місяцем
на Bleecker Street
і пам’ять набубнявіє

Дерева нагнула блакить,
і стало тепліше від неба.

Ти руки в цвіту намочила
і, вимивши тіло,
в’язала
плоди.
Закільчилось в травні на скибах
поріддя дочок і синів.

З тобою ніжно
ляже тиша ночі,
корінням в серце
заридають трави,
і каменем дозріє
чаша днів.

Тоді:
зірвеш листки
холодних слів
і зложиш
на німі

Вітри часу шумітимуть
твоїм волоссям, жінко,
мелодію зелених вечорів
і спілих літ.
Ти пристрасно тулитимеш до лона
спів сопілки,
одкривши тайну рук і ніг.

А я навік

Ярині

1.

Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі

Нам суджено лиш дно у цьому океані
повітрянім, де й дужі вітряки
не розженуть все затхле і стояче:
нам — за поверхню ринути б, за грані,—
чому ж ланцами туги всі
думки

Давно залишив я удома
те дерево, з-за котрого мені
сходило сонце. Може, ти захочеш
поїхати туди. З кімнатки у вікні
його там добре видно. Може, схочеш
прийти до нього, як

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не

Я хочу задзвонити вам в серця,
я молодий!
А дівчина моя,
немов забризкана в очах
блакиттю
а я стара, стара,
виплесло мене з русла ріки,
безоднею запалися уста…
Я

(Цикл)

1.

Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,

Дощ – це дівчина,
що чеше в присмерк
мокрі коси.

Тоді приємно бути з нею
одинокому.

Ігорю Шугану

віддай мені
в долоні теплоту
м’якого голосу,
і синій трепет крови,
і галузку тіла,
все віддай.

і ляж в ногах,
як промінь зламаний

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої

1. Кривий танець

Вірському

на очі ніч пустила вії,
а місяць заклинав дерева і кущі;
сердиті стопи безнастанно били
у чорний барабан
землі

Як дівчина
розпустить
трепет білих мушель
і поглядом постелить
дві дороги, –
ти любитимеш її за те.

І аж тоді,
коли роки нагнуться над тобою,
ти усвідомиш перший

Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був

Так пусто літо відійшло —
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;
і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в