Про кохання

Є стіни, стеля.
Вже заходь до хати.
Нема підлоги –
вигадать не зміг.
А на стіні
припала божа мати
до ніг месії.
До пробитих ніг.
Не на стіні,
а на землі, під

Дерево тремо об дерево,
доки не народиться вона.
Вона помирає тільки раз,
тому бережемо її.
Ми знову виведем наші отари на наші гори
і за древнім полонинським

Запитали кручені
Паничі:
«Де ти спало сонечко
Уночі?
На сухий ми вибралися
Комиш,
Тільки не побачили,
Де ти спиш.
Посміхнулось сонечко
Квіточкам:
«Я кажу

Я знову не зберіг тебе, надіє.
Я знову перебив тобі крило.
Тепер за тебе стати не посміє
душі моєї чорне ремесло.

Так треба: загубити і забути.
Нехай це данина,
остання

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.

Афин запах!
Стільки – не зібрать

Піймав Тарас карасика
У тихому ставу.
Тепер усі Тарасика
Рибалкою зовуть.

Горобчики сиділи
На гонтовом дашку,
У дзьобиках тримали
Усі по пиріжку.

Дивився песик знизу
На гонтовий дашок,
Чекав, коли хтось зронить
На землю

Змалку вдихнув
те, що вдихнув,
решту – із книжки,
Пишуть, що ми –
люди із тьми,
браття-опришки.

Пишуть: не знав.
Пишуть: продав.
Пишуть:

Песик півнику жалівся,
як дитина голосив:
“З того дня як народився
ще нікого не вкусив.”

Поряд котик, ледь не плакав:
“За той час як я живу
ще нікого не подряпав
уві

Іде дорогою Барбос
Десь після вечері
І на спині, аж упрів,
Тягне вхідні двері.
— Гей, друзяко, схаменись! —
Кіт кричить з паркана. —
Таке робиться хіба
Зопалу чи

І днина тебе кожна покарає,
і ніч карає. Бо така пора.
Бо в тому, що на цін землі минає,
не гідна смертних, не достойна гра.

На дні і ночі в тоскній круговерті
вже не

І кінь тебе поніс через потік.
Для тебе ліжник на коня накинув
панашко.

Він коня твого зарік
на воду й камінь, блискавки і глину.

І кінь пішов на воду,
і поніс
тебе

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав,

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на

“То не змія, то черв.
Тут багато такої нехарі.
А гадину зараз ви уздрите”, –
сказав брусиловцям сліпий і засвистів.
Ще не чули вояки такого свисту:
невловні

Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав”.
І було мені так: ранок, вечір – одне.
Ті забули мене, що любили

Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.

Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у

Борисові Бунчуку

Любив я дику грушу на Брусному,
одну й побиту, на верху самому.
Вона не заховалася від грому,
бо не могла сховатись. От і все.

Мене ховала від

МАРІЄ,
за мертвими виють пси.
Так виють, ніби за тими,
що вмерли у всі часи,
й між ними — ми.

Не за ними.

На сивому тлі трави
тонко, мов конокради,
проціджують