Про кохання

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.

Приспів:
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір

З тобою ніч – магічна і п’янка,
Не поспішай, на мить спинися, ноче.
Любові ніжна й пристрасна рука
Виймає душу і воложить очі.

Ти вся, мов сон. Ласкава, мов дитя.
І раптом –

На білих снігах і на синіх снігах
Я буду лежать, мов підстрелений птах.

Що прагнув літати, бо крила ж були,
Та хижі злочинці літать не дали.

Забутий, мов зайвий, на рідній

Далечінь відлунює громами,
Та веселка вже цвіте над нами.

Ген лелеки, мов забули втому,
Бавляться на лузі молодому.

Я і сам забув свої печалі,
Задуми наснажую

Не страшусь, не боюся життя,
Хоч уже обпекло зубожіння.
Я – надії і світла дитя,
І щодня набираюсь терпіння.

Вже пооране – в зморшках чоло, –
Та глибини життя не

Художнику і поету, побратимові моєму Анатолію Луценку.

Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на

Як перший віддалений звук
В душі моїй щем розростеться.
Від ніжності люблячих рук
Мелодія в серці озветься,
Як перший народжений звук.

Отак би щомиті, щодня
рости,

Від життя до смерті – мить одна,
дивовижна, як душа людини,
як творіння гончаря із глини,
як джерельце, що не має дна.

А воно ж нуртує і клекоче,
світиться його піщане

Козакую у казок…
Се — пес
Чи лева велич?
Велес об жах аж — бо се лев.
Лева ракуватою бідою одіб’ю, отаву каравел —
Мечем.
Ереб бокатого так оббере —
Що в холод

Мохом я сунуся, мохом-
Бід мохом, діб
Мохом…
У холод умру, сонно сурму — до лоху.
І чому? Шкода садок?.. Шум очі
В атом увив, умотав.
М’язами — зима з ям.
Атома

Наган… око… наган…
– На! – громом орган.
Нагла гулява в яру, калган…
– А! – дурманами зрізала зір зима
нам руда.
Жада ж!
А ген сивен сон не висне? Га?
Наган? У дугу –

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов’ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.

Нам судились дороги круті,
будем труднощі

Прислухаюсь,
як спить мій син,
щось до світу шепоче він,
прислухаюсь.
Чую сон і зітхання його,
а в дитячому серці вогонь…
Прислухаюсь,
мов до сонця, що в травах

Живи і смійся… І згадай мене
уже забутого, уже здалека,
коли з весни мені крилом війне
такий же, як і я, сумний лелека,

коли спориш на голубих стежках
розкине вранішні тужаві

Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з’являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий

Пам’ятаєш мій голос,
і птиць у гаю,
і пахучі суниці?
Пам’ятаєш –
себе зачаровану
і мрію свою?..
Тільки, може, не птиці –
мова твоя
і ти сама –
все. що в мені

М. Свириденко

Любити жінку – відкривати світ,
де святом зацвітає все буденне.
Любити жінку – цілувати слід,
де йшла вона і думала про мене.

Де в муках світ

Крізь відстані,
напруження і роки
я чую гомін степу і дібров.
Співав хор Григорія Верьовки,
іде по стежці пісня, як любов.

І тужавіє в колосі зернина,
пірнає в небо