Про кохання

О жінко! жінко, жінко…
Спокусонько, спокусо!
Чи ж так тобі погано
велося у раю? —
Гуляй собі, блаженствуй
і зернятка полускуй,
І не підходь до древа
у третьому

Останні хризантеми відцвітуть,
А ми, безпечні, смутку не зазнаєм,
Бо ще нас весни сонцедайні ждуть,
Бо ще життя крізь пальці пропускаєм.

…Останні хризантеми відцвіли,
Останні

Отямся, схаменися, почекай,
За пристрасті не віддавай півцарства,
Бо на дороги болю і злидарства
Тебе спровадить вигаданий рай.

На тих дорогах бруду і обмов,
Де зрадою пашить

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений

Поблажлива усмішечка Цірцеї
Над рилами заплаканих свиней,
Над друзями мандрівця Одіссея,
Що позбулися вигляду людей.

Як торжествує німфа пишнокоса:
Герої непохитні,

Прийми мою понівечену душу,
Вогонь осінній рідної землі!
За всі гріхи спокутувати мушу
Спустошенням страшенним у собі.

Чистилище осіннє наді мною! —
Розрадь і оживи, і

Прощай, пресвітла радосте моя.
Тих сліз, яких немає, не осушуй!
Нічних сузір’їв вічні письмена
проваляться в мою порожню душу.

Нічого, окрім пустки, в ній нема.
Зернини не

Рядком грішу — покутую рядком.
Вони мені — за злочин і за кару;
Вони Едем, водночас і Содом,
Сізіфів камінь з крилами Ікара.

Мене за тих рядків любов і лють
Осудить чиста і

Світить місяць на верби плакучі,
Припадає роса до землі.
Ох, як терпко, як солодко мучать
Твої губи нестримні, палкі.

Все чорнішають, глибшають тіні,
Ніби привид туман

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні, грузнем в роботі,
В сьомому, в сімдесят сьомому поті,
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на

Тихесенько, мій розпачу, не плач!
Ой люлі-лю, неприспаная муко!
Хіба не взяв вас розум на поруки,
Спокою обіцяючи калач?

А я давлюсь! давлюсь тим калачем.
Геть розуму нудні

Хай присниться мені сьогодні,
Ніби в очі твої дивлюсь,
Поринаю в твої безодні
і втопитися в них боюсь.

Хай присниться, що терпнуть губи,
Бо цілункам нема кінця,
Що ти

Я ухожу из возраста любви
М. Дудин

Це — не останній шал,
це — не останній шанс
врізатись в бурі шквал
зопалу, здуру.
Взяти на себе вал,
влитись у резонанс,

Через життя наосліп йшла,
Гріховне з праведним мішала,
і повсякденності зола
іскринку Божу пожирала.

Намарне гаяла літа
Серед людської злої пущі,
і поглинала

Черкнутися душею до душі —
І розлетітись на свої орбіти:
Окремі біди-радощі терпіти,
Окремі будувати міражі,
Окремо гріти зашпорів озноб,
Врізаючись в навколишню

Чуєш? Люблю тебе! Чуєш?!.
В листі заплутались зорі,
Місяць за нами крокує,
Заздрить і блідне: нас — двоє.

Квітами споєний вечір
Про божевілля шепоче.
Я обніму твої

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по

Я до тебе з зимової казки прийшла…
(Карі очі в замерзлих, засніжених віях).
Я в долонях гарячих троянду несла —
Й донесла: у морозах, у лютих завіях…

Ти зустрів, привітав, ти

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і