Про кохання

Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.

Самовпевнений, впертий, жорстокий,

Відреклись і втретє, і вдесяте,
Зрадили найближчих і себе,
Пестували тіло вайлувате,
Черевоугодництвом слабе,
Що-не-день содіяним грішили,
Чашу доливаючи гріхів,
А сьогодні,

Гамір… і маг
Ухука макуху…
Акин войовника
Вимив
Алмази сенсу… гусне сиза мла.

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Підпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано

Закоханість — щастя і подив,
І погляд в зірки, горілиць.
Закоханість — Острів Свободи
У Морі Житейських Дрібниць.

Осліпніть, зломислячі очі,
Знімійте, зломовні уста,
Не

Засохлі стебла деревію
Стирчать з холодної землі.
Які хвилюючі надії
Вони леліяли в теплі?

Як сірі стебла деревію,
В своїй безрадності страшні,—
Мої відплакані

Злорікий крик граків свій припиняє глум.
Кінчається зима — найважча серед зим.
Ти був мені усім, насущним хлібом був,
Але яким гірким, мізерним і черствим.

Дівчиськом запальним

Іде лавиною,
гримить грозою,
горить загравою
над головою!
Куди подітися самій з собою?!
Стою калікою посеред бою,
усі мечі
хапаю голіруч
і задихаюся:
не муч

Квіти весни найбіліші
Кинулись людям під ноги.
Цвітом обвітрених вишень
Встелені наші дороги.

Вбогих душею і тілом,
Хворих, лукавих, затятих,
Цвітом розпачливо

Милості! Жалю!
Геть з цього шалу
Швидше, скоріш,
Болить!
Спокій прорвало
Аж до провалу,
Криком кричиш,
Одуріть!

Чорна й потворна
Ця лихотворна,
Розпачу

Місячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль

Разлуку, наверно, неплохо снесу,
Но встречу с тобою — едва ли
А. Ахматова

Мій несподіваний, мій випадковий,
Весно осіння, несміла.
Бачити хочу знову і знову,

На повільну загибель, на згубу
Я, безжурна, тобою тужу.
Поцілунком обвуглені губи
Неспроможні стають на олжу.

Півдороги мені до безодні,
До провалля обіймів твоїх.
і

На прощу до твоїх очей!

Нарешті вирвалась з сітей:

з ночей недоспаних,
із днів з їх поспіхом;
від побутових негараздів,
які були й пребудуть завжди;
від тих

«Не пожадай!»

А я і не жадаю
ні рук твоїх, ні уст твоїх, ні снів,
бо слів чужих віршованих рядків
мені, повір, надміру вистачає.

І то неправда, що ходжу сумна.

«Не

Недобру зиму з оберемком бід
весняний вітер виштовхав у спину
та ще й узяв, жартуючи, закинув
суху гілляку на трамвайний дріт,
немовби вклав стрілу у тятиву,
смішну, безглузду,—

Нехай — обвал. Нехай — лавина.
Не відсахнусь. Не відступлюсь.
В такому віці! так нестримно
Високим полум’ям займусь!

…Ущент розтрощуючи долю,
На грані щастя і плачу,
В

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Ну от і немає ніякого «ми»,
Моя ти утіхо минула.
Зневірене зовсім уже до зими
Бабине літо звернуло.

Від того, що снилось колись наяву
Заледве оговтуюсь досі.
Ти — не

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до