Про кохання

Той, хто крадьки зазирає у вікно,
хто високий і сивоокий двадцятої осені
двадцятого віку,
той уздрить, яка дівка чемна до роботи, а яка ні.
А ти ховаєшся, бо засинаєш біля

Любові Голоті

Приснилися вірші 81-го.
Згадалася кожна пора того року так,
як жодна інша.
Згадалися тижні і дні віршів і рядків.
Та забулися навіть місяці,
коли

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.

Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо

Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.

А потім прийшли дерева
і стали над нами.

А потім прийшли пси
і вили над нами.

А потім принесли дівчину
і в неї

Юрієві Приходьку

— Що таке рай?

— Рай — це гарний сад.
(Із підручника
для недільних шкіл)

Сьогодні — намов у саду.
На голих осінніх деревах
вовтузяться,

Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.

Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти

Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.
Вони простять усе, а спотикнешся – ні.
Вони такі свої. Вони такі ранимі.
І найрідніші в рідній стороні.

Ти знаєш їх порив, гірку

Покійник лежить у хаті,
а в темних сінях
я повис на гаку
і кричу: “Я вишу!”

І крізь регіт і вівкання
мене запитують:
“На кому висиш?”

Назвати мушу дівоче

Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,

те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в

Ти в руки не береш
сокиру або кріс,
але й тобі кортить
у зрубі весняному,
як предку,
що рубав по всій Європі ліс,
на великодній час
вернутися додому.
Покличе ця

Ти нарешті збагнув:
ти — один.

І природу прийняв як провину.
Ніби жінки нома, чий ти син?
І вона вже не видихне: сину.
Не тебе сповивала вона,
не тебе колисала,

Тремтіли коні на стерні,
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Ти

На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною — голий ліс. Пора — квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди
під

Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.

І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще

Іванові Остафійчуку

Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.

– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,

Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла

Михайлові Дмитріву

Я вівці чорні й білі розгубив
у пізньому тумані. Угорі
вони іще озвалися. Побіг –
нема. Туман. Чужа стоїть кошара
і чути кроки. Вогник за

Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що