Про кохання

З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.

Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав

Роса на твоїх зіницях,
роса на гарячих вустах.
А небо – в зоряних птицях,
а тополі – в зелених вітрах.

Поворухнутись не можна, –
тиша розкраплиться вмить
і, наче сльоза

У вікна – дощ. У серце – осінь.
Ні перейти, ні переждать.
А може, й нам, кохана, досить
за теплим літом сумувать.

Пора до осені звикати,
що зацвітала до двора.
І нам

Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.

1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі,

Про що говорять людям імена?
У них озветься вись і глибина.
Будущина в них щедро проглядав, –
я чую імена,
мов сходи ярого зерна.
Я чую імена,
мов трави життєдайні.
Вони

Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов’ю.
В надвечір’ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько

Як чистий сум,
як срібний сміх,
у Празі слухав я зозулю
і сам не вірив, що в містах
живуть провісниці-зозулі.

А птиця так мені кувала,
а птиця так пророкувала,
що я в

Як музику, я слухав празькі дзвони,
вони мене будили і вночі.
Дзвоніть в життя,
не знаючи утоми,
В похід беруть вас
юні сурмачі.
Відлунюйся у небі, пісне-птахо,
я

Багато мостів на Влтаві,
безліч доріг до тебе.
Та я найтруднішу вибрав –
і йтиму до тебе
дорогою серця,
якою ходить кохання,
бо не кожному це судилось,
хоч безліч доріг

Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують

Є турбота в сонця —
людям помагати,
яблука і вишні
соком наливати.

А моя турбота —
мамі помагати,
братика малого
в колисці гойдати.

I на щастя неньці
швидше

Партитура рути… Трап…
Довкруги — вигурк вод…
Бузок вивив козуб,
У краєвиди в’є арку,
В’є у світ і всує… в
Ноти чужини нижучи тон…
Матиме сон жінка: так ніжно се ми там.

В цім саду я останнє побачення
Із собою призначив собі…
В цім саду мов слова необачні я
Розгубив між тополь голубих.

В цім саду, де пташині помешкання
Завжди милі мені в

Римо, ти – жито. Мир
Тримала, вишивала мирт.
Ти ж у віків, у жит —
Що дощ.
Рима — що дощ, а мир —
Римами, рима мир —
Ударами рим, а раду
Трима мирт.
О, ти —

Соната весни, і зорі соната,
І моря соната… Алегро… Фінале.
Не тане лиш сонце червоне
у шквалі навальнім –
Під нами,
над нами,
навколо –
соната п’ята.
Дзвенять

Хомі – сімох.
Химі – німих.
А мені – нема?..
Німого бо гомін
Заз-
дро норд
Поніс у Сіноп.
Я сватався…
А туркеня – не крута,
За сури сиру – саз.
Шинка і

Щоденно сум’яттям у сон не дощ,
А та габа багата…
І
Ви… Де жереб береже Див.
О
Вічна рамо помаранчів,
Ми зазеленили не леза зим
(Он габа зими — дими за багно),
Ми

Я – Леда, ти – цитаделя,
Закопана напоказ…
Ув орбіті брову
Я –
Воркун у кров…
І мажорно сон рожам,
А тіло літа…
І тіл експресія… І серп скелі ті –
Аж

Я сам… Ася
Молодо подолом
У кущі щуку,
А вода – адова…
Море… ром…
Я і Ася… Яса…
Моросно сон-сором…
Я…
Ася… Яса…

А запах хапа за
Віко років:
Анаші шана!
І Хихи тихих,
Іхи лихі: Анаші шана!
Мани хоч на панчохи нам.
А вакса ласкава…
Ладна Ксеня – не скандал:
Мед – Едем,
А