Про кохання

Метелику, метелю,
Я також літать люблю.
Ти літаєш по весні,
Я літаю уві сні!

Вітерець гойднувся
Між зелених віт.
Колосок проснувся
І сказав: — Привіт!

Жайвір усміхнувся,
Мовив: — Добрий день!
Бачу, ти проснувся
Від моїх пісень.

Бачу,

Серед жита
Є стежина,
Там хатина
Жайворина.

Там живе
Між колосками
У турботах
І піснях:

Жайвір-тато,
Жайвір-мама,
П’ять малих
Жайворенят!

– Лис у ліс,
А я за лисом.
Лис горою,
А я низом.
Я на гору,
Лис у нору,
Хитрий лис!

У вікні любисток, на підлозі м’ята,
У простій оправі — книга серед книг.
Наче щедре сонце поселилось в хаті,
Як велике щастя стало на поріг.

Мудра, світла книга — то «Кобзар»

Барвінково, волошково
В небі світиться зоря.
Починаймо рідне слово
Зі сторінки «Кобзаря».

Рідне слово любить ненька
І співає: «Люлі-лю».
Так любив його Шевченко,
Так і

Їздив заєць до млина.
П’ять пудів змолов зерна.
А зайчиха ніч не спала,
Паляниці випікала.
Рано-вранці у хустинці
Понесли зайці гостинці:
Пташенятам і

Не просто — писати просто,
Щоб рівно росли думки,
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Звичайно, куди простіше
Кульбачити — сяк і так…
Навіть при тому

Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.

І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе,

Лесі Українці

Прокинулась — і до вікна: “Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах… Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й

Климентію Домінчену

Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна…
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас

Вічний вогонь

Я знов стою у древньому Козельці,
Собор замислився над синіми долинами.
Якась блаженна мить у стомленому серці
І хочеться заплакати чи стати на коліна.
Довкола

Показала синиця
багатство своє,
поманившії у стишений гай.
І з гущавини голос мені подає:
– Відгадай… Відгадай… Відгадай.

Я твій голос почув,
мов синицю в гаях,
де,

А гори барвами пишалися –
м’якими,
теплими,
духмяними.
І, може, ці рядки писалися
для тих, кого ми звем коханими.

Нехай, мов гори, запишаються –
душею, злагодою

Від сяючих яблук
так лунко у світі,
стоїть моя пісня
в катрановім літі.
Стоїть, мов дівчатко,
мов ягода з поля.
Подумалось нині:
така ж моя доля.
Від яблунь і

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж голову клонить
сонях у серпні…

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж руки-віти
у тополі терпнуть…

Натомились,

Над моєю долею
Громи погейкують…
Снять чиїмись думами
Голови цегейкові.

А мені б неспокою
Та пряного вітру.
Цілувать сопілку,
Обіймати цитру…

А мені б ще

О, праг демоном Едгар По…
Оговтано медово демона твого –
В амурів віру мав.
О, гойда сад його
(І люлі, люлі, люлі…)
У морі рому.

Обра гарбо, добра гарбо…
Бикам – смаки б
Моди… Чадом
Пилу – на рану лип,
Умучили пташат, пили чуму,
У… намутили туману
У німінні піннім – і ну!

На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли, і звідти – в ранню осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи

Нас садовили, нам вітальні