Про кохання

Снує серпанок вересень над містом,
Ключі гусей у вирій подались,
Жовто-гарячим і багряним листям
Сипне нам скоро ранній падолист.

Злиняла зелень темно-соковита
І живопліт

Вже і серця свого не слухаю,
І розлуки витримую піст,
Поміж зустріччю і розлукою
Календарний будую міст.

Спершу тижні лічу, потому дні —
Ніч за ніччю і день за днем —
Поки

Навала хмар на овиді й в зеніті,
Дощу диханням виповнена вщерть,
Неквапно сунеться… Густі набряклі ниті
Розмотує небесна круговерть.

І ми в таку неблагосну годину
Лишаєм

Вже світає, а ти ще не спав,
Не заплющив безсонням роз’ятрені очі,
Прислухаєшся: горлиця в лузі туркоче,
Й кряче зграя прожерливих ґав.
За вікном неба синій квадрат —
На

Це, певно, старість все частіше
мене в минуле порива…
Світанку тополина тиша
Й молитви матері слова.
Хвилююче й незрозуміле
оте: “…распнийся же за ни…”
Так серце солодко

(з нагоди 81-ї річниці)

Минає час, зістарілися ми —
ти вже давно сивоголова,
голубко-сестро…
А були ж дітьми!
Та все пішло немов полова
за вітром…
Тільки

З піднебесся вереснева просинь
Цідиться крізь сірі фільтри хмар,
А в тунелі десь під Чарінґ Кросом*
Грає — серце крає — сопілкар.

Уявилося — не в кахляній печері,
Де підземки

В поезії є лік, як в мудрому настої.

В. Онуфрієнко

Друже мій, не лічу скільки літ, скільки миль
Ніби тут, ніби вчора було…
І наповнюють душу то смуток, то біль,

Вони летять — лічить чи не лічить
Оті літа, як стая журавлина,
Де неквапливо птах за птахом лине…
Так птаства перелітного ключі
Укотре вже нагадують в цю пору
Про відрахунок

Водограю веселий хлюп
І приручені голуби,
Мовлять очі її: “Люблю!”
І його ніби теж: “Люби…”

Світ довкола спинився, стих —
Полароїду об’єктив
Миттю схопить це щастя їх,
Й

Таким — бува — народжується вірш,
Де кожне слово знак, а не лише ознака.
Поглянеш ранком і очам не віриш:
Вохріє на деревах вересневий накип.

І пошум верховіть не той, що був

Під сонцем вечірнім багряняться шиби,
у стрижених парках виблискує листя,
на гаснучім небі, мов мертві риби,
гойдаються хмари свинцево-сріблисті.
Дай руку, кохана. Ми разом

Не відав він, де друг його, де недруг,
Глухих осель минаючи принаду
В чужім краю. В його зелених нетрях
Знаходив він спочинок і розраду.
Ні, не порубником, не браконьєром
І не

Мабуть, неба лагода бузкова
Не загасить дику охру скель,
Так оце ти, Африко казкова,
Видихаєш перегар пустель!

І торощиш тлумище зухвале —
Хвиль правічних невгамовний

Розцвіла барвисто незнайома мова —
Вилетів на щогли вихор прапорців,
Білою голубкою затремтіла знову,
Дівчино, хустинка у твоїй руці.

Незнайома панно, неаполітанко!
Я повік

Удвох би йти — не одинцем,
Рука в руці у ранній присмерк,
Із опроміненим лицем
І на устах цілунків присмак.

Та доля нарекла іти
Самому без сльози на оці.
Потойбіч — смуток

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Либонь усе життя на перехрестях,
У пам’яті — стежки, шляхи, путі,
А серце вперто знов таки береться
Лихою звабою — світ за очі піти!
Туди, де, стрінувшись негадано-неждано,
Нам

Доньці Аллі

З покривлених покрівель рине в ринви злива,
Змиває спеку й пил з просмолених дахів,
Води дзюрчання й бляхи дзвін щасливо
В один у серці поєдналися

Ще повні сонця линуть над майданом
Високі вікна велетнів стрімких.
Здається, й ми здіймемось і розтанем
Ген там, де місяця мосяжний ріг

Трубітиме кінець небесним ловам,
Аж