Про кохання

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша

Там є все.
Але ти – прочахла.
Же попала у протяг смерті.
Павутиння стеряло жертву.
Вперта ти – так казали книги.
Їхню правду вогонь злистає,
прочитає, але не скаже…
Там

Моцарт.
Серенада тоді замовчаного серця,
коли по венах варікоз нещастя
пнеться.
Щастя прозора сутінь
виявляється…

О світе мій, в руках моїх ти!
Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити,
бо помолиться перед сном.

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав,

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і

Ярославові Ґранкові

Ярий Славе мій дивний! Наспіваймо пісень
у пралипень чарі́вний і в один той же день!

28-ої ночі, 28-го дня ра́зом зді́ймемо очі
до Всевишнього

Що хочеш ти? Спокою під крилом
оцього даху, що гримів, як бубни,
коли кохання, рятівне і згубне,
вривалось, ніби вітер, напролом,

і ми кружляли!.. передзвони рук,
тугих і

З циклу «Нотатки фенолога»

Врешті дочекалися і ми благої вістки:
прах дорожній гілкою і квіткою запах —
знову городянки, мов еквілібристки,
промивають вікна майже в

В кімнаті з вікнами на весну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!

Я над тобою. Твій спочинок —
немов

Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.

Ти площу прочитав, як письмена,—
це

З циклу «Нотатки фенолога»

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим

…ми сад в якому виросли дерева
уста в уста мов білий подих саду
де слива ледь волога і рожева
цвіте крізь нас даруючи усладу

уста в уста і тільки так спасемся
і чистин вдих

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам’яні тротуари.

М’яч летів до небес над

Нехай уже не нам — солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам — ліхтарна