Про кохання

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
мріють
у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки

Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
місце для десанту висмалиш…
зірка!
зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
кінці

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть

Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
Не знаю.
А

Той, хто гарячими руками
торкається мене щоночі
і, наче в сніг лягає, –
гадає,
що цілуючи мої хвороби,
літає.
На видноколі мертвих почуттів
я з ним суворий і

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила “Ватри”
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурпус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я –

І вже до тебе я холодний лід.
Слід невловимий ти спіймала
в зіницях втомлених моїх.
Взірцем була – блюзнірством стала
глевка принада для дурного хлопця…
Ковтаєш музику сліпого

Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там

Альоні Чаюн

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була

Драгуни – дні, драгуни – дні
то по тобі, то по мені!
Блукаєш – ні, знаходиш – ні,
женуть по снігу, по весні
з обрубком нас у стремені
космічні коні навісні,
годин –

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю

А зірки все кінчали життя
самогубством,
відмовлялись від неба,
за обрій котили.
Сторчголов промайнувши
розплавленим згустком,
оббивали пороги своєї могили.

Їм висіти

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів…

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в

Є ти, єдиний плоттю,
собою ж – роздвоєний.
Тобі здавалося,
й не довершив.
Караючи самоє своє,
мов дерева викорінював.
А як дух тікав од тебе,
то наздоганяв його