Пісні

Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам
І найдивніше те, що під покровом віри
Живуть кафірами* і продають іслам!

* Кафір — “невірний”

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

Я здесь, Инезилья,
Я здесь под окном.
Объята Севилья
И мраком и сном.

Исполнен отвагой,
Окутан плащом,
С гитарой и шпагой
Я здесь под окном.

Ты спишь ли?

О, як яріє
Весь світ навкруг!
Як сяє сонце,
Як мріє луг!

Квітує кожне
Живе стебло,
Пташиним співом
Ліс облягло.

Блаженна радість —
Сердець єство!
О

На гірських вершинах
Спить сніг.
Вітерець в долинах
Затих.
Тиша без краю, безмеж.
Змовкнув пташиний галас.
Почекай — зараз
Ти заснеш теж.

Перекладач: Марія

Кущ троянди в лузі цвів,
шарлатові квіти,
і мов ранок паленів,
хлопчик враз його уздрів
і — до нього бігти.
О трояндо лугова,
шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе

Як з рабства не можеш звільнити свій край,
Борись для чужого народу.
Про подвиги Греції й Риму згадай
І вмри у боях за свободу!

Служіння добру — найшляхетніша путь,
Тож бийся

Ви, пісні мої короткі,
Будьте свідками утіх, —
Відійшли, мов сни солодкі,
Дні веселощів моїх.

Проведу я в путь кохану
І забуду вас, пісні.
Я співати перестану
Й

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною —
Цю найдорожчу нашу зброю —
Для мене варт найкращих рим.

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

Ні каменя, ані приміти,
Щоб хоч могилу віднайти!
Крім одного, всіма на світі
Безпросвітно забута ти.

Через моря і суходоли
Я ніс любов у довгу путь.
Я зустрічі жадав.

Здорово, Юрьев именинник!
Здорово, Юрьев лейб-улан!
Сегодня для тебя пустынник
Осушит пенистый стакан.
Здорово, Юрьев именинник!
Здорово, Юрьев лейб-улан!

Здорово,

Українська балада

Із альтани густої у тяжкім неспокої
Воєвода до замку вбігає,
У світлицю дружини громовицею рине,
Зазирнув і поблід він: немає!

Зупинився понуро,

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Пройшла гроза весняна —
і луки аж ряхтять.
Дружино, глянь, кохана,
яка то благодать!
Синь — без кінця і краю
і вабить, і зове.
Тут ще любов блукає
і щастя тут

Геть затишні парки, трояндні алеї, —
Лиш мрійникам ніжним маніжитись тут.
Верніть мені скелі у сніжній киреї,
Де воля й любов ще панують без пут.
Люблю, Каледоніє, гір твоїх

Тож на чому нам залежить,
щоб здоров’я мати?
Кожен погук радо стежить,
щоб і згук піймати.

Геть з життєвої дороги,
марення тужливі.
Знай, поете, доки й змоги
співів

Відсутній з вашими вигадами про неміцні романи,
Ті клапті брехні, сплетені божевіллям;
Дай мені швидкоплинний дух своїм слабким сяйвом,
Або захоплення, яке заселяє перший любовний

Час в дорогу. Ждуть човни.
Моє серце поверни.
Або — ні. Лишило груди, —
Хай твоїм до решти буде,
Присягаюся: їй-бо,
Ζω? μου, σας αγαπ?. [1]

О шовкові коси ці
На

Князь Шаликов, газетчик наш печальный,
Элегию семье своей читал,
А казачок огарок свечки сальной
Перед певцом со трепетом держал.
Вдруг мальчик наш заплакал, запищал.
«Вот, вот