Павло Тичина

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, — промені

На стрімчастих скелях,
Де орли та хмари,
Над могутнім морем,
В осяйній блакиті —
Гей,
Там
Розцвітали грози!
Розцвітали грози…

Із долин до неба
Простяглися

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу,

Крапнув щось дощ — і всі асфальти

у висипному

тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати!
Місто гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба…

— Якби

Творці революції здебільшого лірики.
Революція єсть трагічна лірика,

а не драма,

як то подейкують.
Evoe!*

За плугом ходити наші нащадки готуватимуться
не менш, як

Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак
червоний в косах —
— десь далеко! молоді планети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ,
у світ із тьми! Танцюють, куряву

— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось
і постукав у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.

Зеленіло й

добрішало небо. А над усім містом величезний
рояль

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі — лю…
Півні (вікно) і повінь зеленого пива

(крізь вікно) —

все звучить на О.
— Не розумію. “Марсель

Я стою на кручі —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі —
Сумно сам я,

По хліб шла дитина — трояндно!
– тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!
– гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння —

Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль
!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль!

Ой, не фанфари

(На день Шевченка)

Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет —
там на горі за

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
… Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозтерзаний я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини,

Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою…
Над долиною, низом —
сонце горою!

Робіте — прокинувся вулик.
Тверезить земля:
од вас я, од вас тільки волі —
жодних

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блисками! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…

Котить. У землю

Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечинь…

Йду в просторі я, чулий, тривожний
(Гасне

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой, радуйся

(Уривок із поеми)

Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу