Павло Тичина

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —
вітер з прапорами!

У дворі тополі і жінки.
— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.
— Ой світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить

Тільки що почали ми землю любить, взяли
заступа в руки, холоші закачали… —
— ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм
скажіть: вони питають, чи єсть у нас

культура!

Якісь

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу,

Крапнув щось дощ — і всі асфальти

у висипному

тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати!
Місто гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба…

— Якби

Творці революції здебільшого лірики.
Революція єсть трагічна лірика,

а не драма,

як то подейкують.
Evoe!*

За плугом ходити наші нащадки готуватимуться
не менш, як

Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак
червоний в косах —
— десь далеко! молоді планети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ,
у світ із тьми! Танцюють, куряву

Я стою на кручі —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі —
Сумно сам я,

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцують згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина,
що казала: убивати гріх! — на ранок
з простреленою головою. Й собаки за тіло
на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя

На культурах устього світу майові губки
поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій —
електричні ліхтарі.

А в селі ступнів щось у десять
(тінь од чабана)
додому отару

Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль
!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль!

Ой, не фанфари

(На день Шевченка)

Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет —
там на горі за

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
… Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозтерзаний я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини,

Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечинь…

Йду в просторі я, чулий, тривожний
(Гасне

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —

Над Києвом — золотий гомін.
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали із могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І

Із золотих своїх дворів
Свята Неділя вийшла.
Тихо. Сумно.
Ніщо не пролетить, не заспіває.

Із золотих своїх дворів
Свята Неділя вийшла.
Тихо. Сумно.
Ніщо не

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой, радуйся

(Уривок із поеми)

Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу