Павло Тичина

І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.

І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями,

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…

Плили

Крапнув щось дощ — і всі асфальти

у висипному

тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати!
Місто гнітить, життя нервує.
Я мовчав. Поблизу десь бомба…

— Якби

Душа моя — послухай! —
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана, —
Мов срібнотканий сон.

Життя моє — молитва
Всевладниці Красі,
Горіння — розцвітання
В огні

Як не горю — я не живу.
Як не люблю — я не співаю.
Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум’я.

Я мертвих всіх палю, палю.
Живих огнем своїм я грію.
І як я

Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —

Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені, — троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам

Дух народів горить,
дух народів — “мов жрець”.
Тільки в нас як було: ті ж раби,
ті ж підгінчі…
О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!
Спалахніте, вогні Леонардо да

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш,

I
По один бік верби.
По другий старці.
Гнуться, гнуться, гнуться верби.
Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.
Блиск хмариних крил!
…Сповіває аналої

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу,

Ах, не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.

Не

Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги,
Гей, життя, виходь на бій, —
Пожартуєм для розваги!

Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —

Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!..

Де тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.

Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…

Жито шепче

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.

I
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками

(На день Шевченка)

Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет —
там на горі за

Тільки що почали ми землю любить, взяли
заступа в руки, холоші закачали… —
— ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм
скажіть: вони питають, чи єсть у нас

культура!

Якісь