Павло Тичина

І рідний люд, і сонце, і земля
до нашого сумління промовля:
Як ти за мир — мобілізуй же сили,
аґресорів щоб війни погасили!

Якщо ти океан, а не ручай —
історії ти рухи

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш,

Над Києвом — золотий гомін.
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали із могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І

Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В тумані загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.

Вже дніє

Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за

— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.

Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок

Темний ліс, стежина біла:
чудно так, немовби сниться…
— Причаїлась то лисиця?
— Ні, гілляка поруділа:
хтось її зламав і кинув.
— За яку ж таку провину?
Я мовчу — і ти

І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.

В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з

(На всесоюзній конференції прихильників миру в Москві у вересні 1949 р.)

Браття! Друзі! Побратими!
Дні які в нас ясні, чистії
А в буржуазії — ніч…
З почуттями із

Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-первоцвіт!

Слухаю

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блисками! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…

Котить. У землю

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска —
вітер з прапорами!

У дворі тополі і жінки.
— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.
— Ой світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить

Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: “Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!..”
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я

Послав я в небо свою молитву:
О боже, боже, спини ти кров.
Спини ти зваду, подай пораду,
Поглянь на діти, поглянь — заплач.
І тільки сяли узорозорі:
Хрести, чепіги,

Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт,
а в небі — злотозор.

Весна, весна! Який там гон
на крилах вітерка? —
то в вишині біжить, зника

I
Іду з роботи я, з завода
маніфестацію стрічать.
В квітках всі улиці кричать:
нехай, нехай живе свобода!

Сміється сонце з небозвода,
кудись хмарки на

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Виростали діти в хаті, як в гаю,
Без ясного сонця в рідному краю.
Накипіла злоба, сповнились серця —
Гей,

Не дивися так привітно
Яблуневоцвітно
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні

Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою…
Над долиною, низом —
сонце горою!

Робіте — прокинувся вулик.
Тверезить земля:
од вас я, од вас тільки волі —
жодних

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
… Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота,
мами визирає. А мати лежить посеред улиці
з півхунтом хліба у руці…

Над