Павло Тичина

По блакитному степу
Вороний вітер!
Пригорнув раз та й подався —
Вороний вітер…

Вийшла жита жати я.
Громова хмара!
Ой не всі з війни додому —
Вороний

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —

По хліб шла дитина — трояндно!
– тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!
– гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння —

На стрімчастих скелях,
Де орли та хмари,
Над могутнім морем,
В осяйній блакиті —
Гей,
Там
Розцвітали грози!
Розцвітали грози…

Із долин до неба
Простяглися

Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…

Плили

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І

I
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками

I
По один бік верби.
По другий старці.
Гнуться, гнуться, гнуться верби.
Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.
Блиск хмариних крил!
…Сповіває аналої

Ходять по квітах, по росі.
Очима чесними,
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі —
Не чуть.

Царства

Під спів крові — без пісень —
Вмер

ТУМАН
Над болотом пряде молоком…
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.

А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон

Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В тумані загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.

Вже дніє

Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза

Ой, не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чого так сичі
Розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой

Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О милий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцують згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із

Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечинь…

Йду в просторі я, чулий, тривожний
(Гасне

Я стою на кручі —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі —
Сумно сам я,

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, — промені

Не дивися так привітно
Яблуневоцвітно
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні

Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-первоцвіт!

Слухаю