Павло Тичина

I
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками

Де тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.

Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…

Жито шепче

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш,

Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені печаль
!
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені печаль!

Ой, не фанфари

Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —

Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені, — троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам

О Космосе великий наш,
безмежжя розпрозорене!
Ми із Землі блакитної
мчимо у далі зоряні.

Ми всі до тебе звикнемо,
раніш ти був відчужений.
Далеко ми проникнемо!
Наш

Трохи недоспиш,
трохи недоїси —
то й вірші гарні пишуться.

Мораль: як хочеш
будь поетом —
не спи уліжно,
не їж уїжно.
Будь настільки тонкий,
щоб хміль поезії

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Танцують згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із

Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!..

Як ударили у дзвони —
Покотилася луна!
Як у труби затрубили —
Відгукнулася луна…

Тож діброва засміялась,
Зашовковилась трава.
На корогві на червоній
Опромінені

Чом мертві по плачуть, не стогнуть —
може б, скаргу почув я від тебе хоч раз!
Під білим сіюм твоя могила
і в ній ти з осені лежиш.

Устану — думала — води внесу,
піду на

Дух народів горить,
дух народів — “мов жрець”.
Тільки в нас як було: ті ж раби,
ті ж підгінчі…
О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!
Спалахніте, вогні Леонардо да

Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами…

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське

Ой цвілось життя зелене —
юнь моя
— чорнобрів’я!
Тисяча півтонів, тіней…
А тепер же —
що зустрів я?
Сивий впав на мене
іній…
Сивий, сивий іній…

Що ж. Нічого.

I
І, уклонившись праху,
ми сходили з гори.
— І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой, радуйся

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,
приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще
не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу,

А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —
І заскакали горобці!..

— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай…— хитнуло смолки.
Спустила

Вже сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався