Олена Пчілка

Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
— Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?

Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
— Іще живі, ще здорові
Всі

Заграва ясная, зоря світова
Доню збудила мою!
Любка малесенька плакать готова,
Маму гукає свою.

Ні, моя доненько! Світло червоне —
Радість денную несе:
Стане тим світлом

Раз два приятелі між себе сперечались,
Яке життя статечніше вести.
Чи шляхом тихим нам брести,
А чи бурливим? Чи достались
На те нам сили, їх щоб берегти
Про старість, чи пак

(волинська пріповістка)
Згорів весь двір у чоловіка.
Страшенна шкода, превелика!
Сидить гослодарь на дворищі,
На сумнім, чорнім пожарищі,
Та й плаче бідний! Все

Посвята пам’яті А. С. К-ча, що поліг на війні 1876 года.

На полі честі він лежав,
Де протекли річки криваві;
Уповні літ він помирав,
Та в повній, бездоганній славі.

Велик пророк! Велике його слово –
Воно луна, як дзвін той голосний.
Все плем'я рідне слухати готово
Натхненну мову, гомін той дивний.

Пророк в громаді, наче кедр в

«Яка ти хороша! Як гожая весна!
Як квітка чудесна, як зірка небесна!
Як місячний промінь, як божеє сонце!
Поглянь же на мене, як ранок в віконце!

Заглянь в мою душу, що повна

Віє легким духом, вільним —
Прийшла весна-красна,
Із-за моря, з ластівками,
Прилинула ясна!
Забриніли стави, ріки
В берегах зелених,
Залунали всі улоньки
Од співів

Місяць плине, блищуть зорі,
Ніченька сія,
Грають хмароньки прозорі!
Глянь, красо моя!..
Глянь! Земля сріблом повита,
Гарная така;
Самоцвітами укрита
Сонная ріка.

Був собі дід та баба
І була в їх курочка ряба,
Та знесла вона яєчко
І положила на віконці.

Дід бив, не разбив,
Баба била, не розбила;
Мишка бігла, хвостиком торкнула.

Два паниченьки моторні край воріт
Роздивлялись на весілля через пліт,
На весілля те мужицькеє просте,
Розмовляючи про сеє та про те.
«Чуєш, братику! — так перший промовляв,
Що

Ох, давня ти, байко!
Хіба що незнайко,
Простак-невіглас
Не чув тебе зроду!
Дійшла ж ти до нас
Від давнього вельми народу!

Ті греки змисленні
Казки незчисленні
Із

Проречисті тії читаю скрижалі
Народних пісень. І надії, і жалі
Свої тут народ положив у піснях,
Лунає та мова у дрібних листах.
І мертвії ті ватаги із могили
Говорять,

Рожева квітко! У садку в дівчини
Ти процвітеш, на втіху їй;
Краса, уквітчана в щасливі днини,
Ще ліпша буде — при твоїй.
Настане друге літо — і заграє
Знов сонечка блискучая

Хвилино журлива, хвилино сумная,
Звідкіль ти на мене взялася?
Навіщо ти, туго, журбо навісная,
У серце мені уп’ялася?

І душу стискаєш, гнітиш її важко,
Одгониш всі близькії

Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках;
А як заснеш, моя ясная зоренько, —
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная
Буде твій сон стерегти;

Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!

Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди

Прощай, моя люба, прощай, моя мила!
Подай мені руку твою!
Прийми ж ти, голубко моя сизокрила,
Останнюю сповідь мою:

Мандрую, кохана, в непевну дорогу,
В тяжку невідомую

Один собі письмак
(Нащо казати, звали як?),
Надумавшись, пісні складать почав.
Отож якось товаришу й мовляв:
«Єй-богу, тішусь я оце!
Неначе в казці те яйце-райце,
Що

— Лети собі на волю! З тебе клітки буде! —
Сказали раз орлові добрі люди,
Що роки довгії його держали
В неволі темній, в тузі, у печалі.
— Лети!..— І опинивсь орел на волі,
На