Олександр Пушкін

Здрастуй, Дон! Між піль просторих
Ллєш ти хвилі голубі.
Од синів твоїх суворих
Я привіз уклін тобі.

Як уславленого брата,
Ріки знають Дон старий;
Від Аракса та

Миліший квіт осінніх днів
Розкішних первістків полів.
Він роздуми журби легкої
Живіше збуджує у нас.
Так інколи розлуки час
Живіший зустрічі

Серед зелених вод, що пе́стують Тавріду,
На вранішній зорі я бачив Нереїду.
Сховавшись між дерев, дихнуть я ледве смів:
Напівбогиня та край тихих берегів
Грудьми, за лебедя

Арісте! Й ти в юрбі служителів Парнаса!
Ти хочеш осідлать упертого Пегаса;
За лаврами спішиш на небезпечний шлях
І строгу критику стрічаєш у боях!

Арісте, вір мені, покинь перо

Я вас кохаю, хоч і злюсь
На почуття свої невчасні.
І сам у дурості нещасній
Я вам відверто зізнаюсь.
Душевні муки й хвилювання
Мені не личать ажніяк.
Та впізнаю з усіх

…Знов відвідав я
Той закуток землі, де я відбув
На вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ пролинуло — й чимало
Змінилося для мене у житті,
І сам, підвладний спільному

Як від північних пут розковуючи світ,
Зефір, струмуючи, свій принесе привіт,
Як молодим пушком зазеленіє липа,
До тебе, лагідний нащадку Арістіппа,
До тебе я з’явлюсь, у твій

Співцю! Іздавна між собою
Не ладять наші племена:
То наша стогне сторона,
То гине ваша під грозою.

І ви, бува, бенкетували
Кремля ганьбу й ясир,
І ми об брили павших

На влови час! Ріжки сурмлять;
Псарі сідлають вірні коні
І в сідлах з досвіту сидять;
Хорти стрибають на припоні.
Та от виходить пан у двір,
У боки взявшись, поглядає;
Він

Кохання мова балаклива
В одвертій простоті своїй,
Неначе проза недбайлива,
Тебе дратує, друже мій.
Але чарує серце діви
Солодкозвучний Аполлон;
Їй любі лагідні мотиви
І

Берег моря. Фауст і Мефістофель.

Фауст

Я знудивсь, бісе.

Мефістофель

Що ж бо, Фауст?
Ніхто ще не переступав
Межі, що вас усіх межує.
Геть вся розумна твар

Хто бачив край, де розкішшю природи
Оживлені діброви і луги,
Де весело шумлять і грають води
І пе́стять тихомирні береги,
Де на узгір’я, посланці негоди,
Не падають похмурливі

Кавказ підо мною. Один в вишині
Стою над снігами край яру страшного;
Орел, зо шпиля підлетівши стрімкого,
Ширяє недвижно зо мною врівні.
Тут бачу, як струмні з-між гір

Повість

ПРИСВЯТА

М. М. Раєвському

Прийми з усмішкою цей спів —
Дар музи, вільної, як хвилі,
Що я в солодкий час натхненного дозвілля
Тобі в вигнанні

Не буду я тужить по розах,
Зів’ялих ранньої пори;
До серця й виноград на лозах,
Що в гронах визрів край гори,
Краса долин, що тішить зори
Під осінь, повну

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Верталась ти в отчизну дальню,
Краї лишала голубі,
В годину пам’ятну й печальну,
Я довго плакав при тобі.

Тебе мої холодні руки
Хотіли вдержать хоч на мить
І хвилю чорної

Красуне, не співай мені
Грузинські наспіви печальні:
Нагадують твої пісні
Про інші дні, про берег дальній.

На жаль, нагадують мені
Твої жорстокі, довгі співи
Про ночі в

ПОВІСТІ ПОКІЙНОГО ІВАНІ ПЕТРОВИЧА БЄЛКІНА

П-ні Простакова.

То, мій батечку, він ще змалку

до історій охочий.

Скотинін.

Митрофан у мене

Засохлу квітку між листками
Забуту в книзі бачу я;
І ось вже мріями-думками
Душа сповняється моя:

Ти де цвіла? коли? весною?
І чи цвіла там довго ти?
Чиєю зірвана