Олександр Пушкін

Холоп венчанного солдата,
Благодари свою судьбу:
Ты стоишь лавров Герострата
И смерти немца Коцебу.
А впрочем мать твою е*у.

Князь Шаликов, газетчик наш печальный,
Элегию семье своей читал,
А казачок огарок свечки сальной
Перед певцом со трепетом держал.
Вдруг мальчик наш заплакал, запищал.
«Вот, вот

Я не люблю альбомов модных:
Их ослепительная смесь
Аспазий наших благородных
Провозглашает только спесь.
Альбом красавицы уездной,
Альбом домашний и простой,
Милей

Я думал, что любовь погасла навсегда,
Что в сердце злых страстей умолкнул глас мятежный,
Что дружбы наконец отрадная звезда
Страдальца довела до пристани надежной.
Я мнил

Покойник Клит в раю не будет:
Творил он тяжкие грехи.
Пусть бог дела его забудет,
Как свет забыл его стихи!

Я сам не рад болтливости своей,
Но детских лет люблю воспоминанье.
Ах! умолчу ль о мамушке моей,
О прелести таинственных ночей,
Когда в чепце, в старинном одеянье,
Она, духов

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Юношу, горько рыдая, ревнивая дева бранила;
К ней на плечо преклонен, юноша вдруг задремал.
Дева тотчас умолкла, сон его легкий лелея,
И улыбалась ему, тихие слезы лия.

Роняет лес багряный свой убор,
Сребрит мороз увянувшее поле,
Проглянет день как будто поневоле
И скроется за край окружных гор.
Пылай, камин, в моей пустынной келье;
А ты,

Здорово, Юрьев именинник!
Здорово, Юрьев лейб-улан!
Сегодня для тебя пустынник
Осушит пенистый стакан.
Здорово, Юрьев именинник!
Здорово, Юрьев лейб-улан!

Здорово,

Я думал, сердце позабыло
Способность легкую страдать,
Я говорил: тому, что было,
Уж не бывать! уж не бывать!
Прошли восторги, и печали,
И легковерные мечты…
Но вот опять

Безумних літ веселощі свавільні
Тяжкі мені, як спогади похмільні.
Та як вино — печаль моя стара,
Що старшає, то сили набира.
Мій шлях сумний. Віщує труд і горе
Прийдешності

Прощай, стихіє в вольній силі!
Останній раз тепер мені
Ти котиш півпрозорі хвилі,
Красою сяєш в далині.
Мов друга журні нарікання,
Мов клич його в прощальний час,
Твій

Засохлу квітку, бездиханну,
Забуту в книзі бачу я.
І через знахідку неждану
Душа хвилюється моя.

Де квітла? Влітку чи весною?
Чи у осінні холоди?
Чиєю зірвана

Петербурзька повість

Передмова

Пригода, описана в цій повісті, основою має собі дійсність.
Подробиці поводі запозичено з тогочасних журналів.
Цікаві можуть звіритись,

Все в казковому мовчанні;
Впав на пагорб дим нічний;
У хмарок яснім убранні
Ходить місяць молодий.
Бачу: ліра на могилі
Спочиває в тихім сні,
Часом звуки легкокрилі,
Мов

Художник-варвар напівсонний
Картину генія чернить,
Щоб свій малюнок беззаконний
На ній безглуздо притулить.

Та згодом ветхою лускою
Ці чужді фарби опадуть:
І риси генія з

…Знов одвідав я
землі куточок той, де я відбув
у вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ з тих пір пройшло
й чимало
для мене одмінилося в житті,
і сам, підвладний

Замовкну скоро я!.. Якщо ж у день печалі
Мені акорди струн у відповідь звучали;
Якщо, вслухаючись у вірші, юнаки
До мук, що я звіряв, не ставились безпечно;
Якщо вже ти сама,

Десь-то, в тридев’ятім царстві,
В тридесятім володарстві
Жив-був славний цар Дадон.
Змолоду, посівши трон,
Розважався він війною,
Для сусідів був грозою,
А на старість