Олександр Олесь

Дві хмароньки пливли кудись
В убранні золотім
І мовчки зупинилися
Над краєм чарівним.

Річки ясні жемчужились,
Шуміли і пливли,
Лани зливались з луками,
Пахтіли і

Праворуч — сонце і пожежі!
Палають гір високих вежі,
Палають хвилі вогняні,
І хмари в димі і огні.

Ліворуч — сиза казка ночі,
Чиїсь ласкаві ніжні очі,
Чиїсь зітхання,

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

Гори сплять, повиті млою.
Спить давно уся земля, —
Тільки з мукою страшною
Не засну до ранку я.

В сяйві місячнім блукають
Голубі отари хмар…
То пасуться, то лягають,
То

Вона ішла… але здавалося мені,
Що ніжний пролісок в снігу зоріє,
Встає з’під нього і радіє
Промінню, сонцю і весні.

Вона ішла… мені ж здавалось, що газель,
Поміж кущами

В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, —
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.

І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням

В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.

А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Чорну

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені

Італійська ніч підкралась,
Розлила солодкий чад;
Десь здаля луна озвалась
Флорентійських серенад.

Марить море Середземне,
Ледве лащить береги…
Щось жагуче, щось

Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік огонь пече
І проклін рідної країни.

Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не

Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не

Уймають болі єдині сни,
У сні лише мій біль стихає, —
Ні зір, ні сонця, ні весни
Без краю рідного немає.

Тут не співає ліс пісні,
Казок тут струмінь не шепоче,
Тут не

Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.

Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але

Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу,

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

“Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…” і далі

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивився я ні на зелену землю,
Ні на далекі сині небеса.

Я не наслухався ні шуму рік широких,
Ні шелесту лісів дремучих, темних,
Ні

Дух наш пречистий, дух наш народний,
Над нами сходить в сю мить сьогодні.
    На крилах в’ється,
    В сльозах сміється.
І сльози щастя, обмивши рани,
Пливуть потоком, несуть