Олександр Олесь

В болотах жаби рай знайшли
І там плодились і згнивали,
А десь над ними клекотали
В повітрі чистому орли.

І туркіт жаб, і дух гнилий
До їх туманами знімались,
І до болот

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало

Гори сплять, повиті млою.
Спить давно уся земля, —
Тільки з мукою страшною
Не засну до ранку я.

В сяйві місячнім блукають
Голубі отари хмар…
То пасуться, то лягають,
То

Тільки далеко від тебе
Я твою близькість відчув,
Тільки в журбі за тобою
Я своє щастя знайшов.

Чом не родився я вітром,
Я б біля тебе вже був,
Шелестом-стогоном лісу
Я

Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі

Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло

Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.

Чарівка сама, як ранок,
Задивилася на світ…
Білий шус на синіх

Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з’єднала
Українські племена.

Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на

Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..

Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічи, пісні,
Квітки надій в тернах

В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.

А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Чорну

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд

Хочу я троянди, що цвіте в саду…
Скільки я для неї дивних слів знайду!

Хочу я купави. Їй я розкажу,
Чом я над сагою цілу ніч ходжу.

А фіалці тихій в сутіні лісів
Вже давно

Геть за морем українським,
Понад склом Босфорських вод
Дивні вежі і палати
Розкидає Царгород.

Наче вир, кипить, торгує
Крамом, зброєю, вином.
Вдень він вуликом

Раз до Діра і Аскольда
Прибігають вояки:
“По Дніпру пливуть на Київ
Чужоземні байдаки!”

Не скінчили ці казати —
Ще біжить один вояк:
“На човнах пливе на Київ,
Кажуть,

Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.

Нудно їм сидіти вдома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб

Біля озера Ільменя
Став Великий Новгород,
Збудував його слов’янський
З фінським змішаний народ.

Не було ладу у його,
Вічно рід ішов на рід,
Вічно плем’я йшло на

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий

В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, —
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.

І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням

Нехай обдурений я сном,
Нехай осміянний без жалю,
Нехай замість весни і раю
Осінній місяць за вікном, —
Нехай! але в душі моїй
Яка цвіла весна рожева!
Пахніли, дихали

Чому з тобою ми не хвилі?
Удвох за руки ми б взялись
І в край щасливий полетіли,
Де ждала нас любов колись.

Чому не птахи ми з тобою?
Ми б не нудились на землі,
А над