Олександр Олесь

На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало

Італійська ніч підкралась,
Розлила солодкий чад;
Десь здаля луна озвалась
Флорентійських серенад.

Марить море Середземне,
Ледве лащить береги…
Щось жагуче, щось

Праворуч — сонце і пожежі!
Палають гір високих вежі,
Палають хвилі вогняні,
І хмари в димі і огні.

Ліворуч — сиза казка ночі,
Чиїсь ласкаві ніжні очі,
Чиїсь зітхання,

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася

Хіба не бачите, що небо голубіє,
Що сонце ранками всміхається ніжніш,
Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє,
І легше дихає, і дивиться ясніш.
Хіба не чуєте, при що вітри

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не

Дві хмароньки пливли кудись
В убранні золотім
І мовчки зупинилися
Над краєм чарівним.

Річки ясні жемчужились,
Шуміли і пливли,
Лани зливались з луками,
Пахтіли і

З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.

“Хвилі, хвилі! Люту муку
Ви з грудей моїх візміть…
Утопіть її,

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий

Невже твої уста-коралі
У моря щастя я знайду?..
Невже твої гадюки-руки
Мене, як лози, обів’ють?..

Невже мене чекають знову
Зітхання, зустрічи, пісні,
Квітки надій в тернах

Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов

Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри…
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі…
Тихше, тихше —
Хто це дише?
Тихше… тихше…

Тихше,

Ти з’являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б’єтся серце!

Ти ідеш, як день

Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
Наче… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
Наче… мертвих скорбні

Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть…
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І

Душа моя — пустка холодна й німа…
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Душа моя — дно безджерельне й

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

“Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…” і далі

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені