Олександр Олесь

Я більше не плачу… Я муку свою
В кайдани навік закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани…
Душу свою
Я ранам його віддаю…

Я більше не співаю: в борні

О ніч чудова і чарівна!
Ще вчора сіявсь сніг рясний, —
Сьогодні ж теплінь, і понова,
І проріст трав, і день ясний…
Знай, — те ж колись і з людьми буде…
Я вірю в диво! Прийде

О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…

Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

Серед поля попід небом жито жала,
Попід небом жито жала серед поля.

Вітер віяв, сонце гріло. Дожинала.
Дожинала. Сонце гріло, вітер віяв.

В неї хустка, синя хустка, шовком

Роси, роси, дощику, ярину,
Рости, рости, житечко на лану,
На крилечках, вітрику, полети,
Колосочки золотом обмети.

Як достигне житечко на лану,
Прийдуть люди жатоньки

Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, –
Перші матері

Раз високо над горами,
Уранці по весні,
Дві хмароньки пливли кудись,
Як янголи ясні.

Удосвіта дві хмароньки
Зустрілися вгорі
І мовчки зупинилися,
Як божих дві

Постій — не йди! Нащо питати,
Чи можу стати я твоїм…
Синіє ніч, і ночі шати
Горять в розводі золотім.

Постій: душа моя розквітла,
Як пташка, крилами тремтить,
А ніч пливе

Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
Наче… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
Наче… мертвих скорбні

Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.

Нехай і так… але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм

Небо з морем обнялося,
Море в небі розлилося…
Цілий світ вони забули
І в туманах потонули.

Марив я з тобою бути,
Наші рідні душі скуті, —
Та, як небо, ти синіла
І в

Не забуду я… о ні!
І тепер, коли згадаю,
Бачу ночі весняні,
Чую шум далекий гаю.

На траві, в шовку густім
Слід лишають твої ніжки,
А на личеньку твоїм
Золоті горять

Не беріть із зеленого лугу верби
Ні на жовті піски, ні на скелі,
Бо зів’яне вона від жаги і журби
По зеленому лугу в пустелі…

І сосни не несіть на зелені луги,
Бо вона

Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе, — не знаю, —
Спитай вночі у срібних зір,
Весною

Спить мій малесенький, спить мій синок…
Спить він, наслухавшись дивних казок.

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.

Стогне і виє уже він

Ти з’являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б’єтся серце!

Ти ідеш, як день

В дитинстві ще… давно, давно колись…
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…

Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце,

Вона б ще жевріти могла,
Та більше жевріть не схотіла, —
Ураз всю міць свою взяла,
Всю ніч осяяла і — стліла…

Погасла іскронька мала,
Рожеве світло більш не ллється…
І