Олександр Олесь

О дивний мент, о дивний час!
Весь Всесвіт дивиться на нас.
Сам Бог над нами став, здається,
І чуть, як Боже серце б’ється.

Сам Бог байдужість переміг,
І на похмурих хмарах

Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди поляни
Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами

Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс, —
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.

Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна…
Плаче, тужить

Вранці небо червоніє,
Наче п’є червону кров,
Налітають з моря хмари,
Вдарив грім — і дощ пішов.

Але військо українське
Не лякається негод.
Зранку ворога шукає
І

Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом
Вирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
Над списами, шоломами
Мають,

Італійська ніч підкралась,
Розлила солодкий чад;
Десь здаля луна озвалась
Флорентійських серенад.

Марить море Середземне,
Ледве лащить береги…
Щось жагуче, щось

В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, —
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.

І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням

В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.

А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Чорну

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але

Нехай обдурений я сном,
Нехай осміянний без жалю,
Нехай замість весни і раю
Осінній місяць за вікном, —
Нехай! але в душі моїй
Яка цвіла весна рожева!
Пахніли, дихали

Тихо-мирно Володимир,
Свого віку доживав,
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах

Що це в Києві за гомін,
Звідки крики, галас, сміх
І куди оце кияни
Тягнуть ідолів своїх?

Ось Стрибога порубали,
Там Дажбог стоїть без ніг,
Там і огні горить

Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найщедріший,
Найласкавіший

Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

“Самотній він, — юрба казала, —
Як жаль його…” і далі

Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…

І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави

Осріблені місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.

Осяяні місяцем, гори блищать,
Осріблені

Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю,

Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу,

Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на греків,
Він уже й гінців послав.

“Я зову на бій вас, греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість

Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!

Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
“Слава, слава