Олександр Олесь

Умирає, гасне Київ,
Сонце нашої землі,
Не пливуть уже до його
Ні човни, ні кораблі.

Не пливуть Дніпром у море
І товарів не везуть:
Люди половців бояться, —
Ограбують

Степовий майновий ранок,
Не здригнеться море трав…
Схід поволі розцвітає.
Ось і сонце! Ігор встав.

Степ в росі… Пташки щебечуть…
Прокидатися пора…
Скочив пес і

Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс, —
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.

Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна…
Плаче, тужить

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І

Мусить бути! — скажи — і стане,
Захотіти — досягти!
Духа в льоті до мети
Не затримають кайдани.

Підеш ти — і ляжуть гори,
І розстеляться яри,
І тебе самі вітри
Понесуть

Чому з тобою ми не хвилі?
Удвох за руки ми б взялись
І в край щасливий полетіли,
Де ждала нас любов колись.

Чому не птахи ми з тобою?
Ми б не нудились на землі,
А над

Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.

Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері

Душа моя — пустка холодна й німа…
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.

Душа моя — дно безджерельне й

Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престола,
Ярослав розумний сів.

Святополком Окаянним
Все зруйновано було.
Бідувало бідне

Тихо-мирно Володимир,
Свого віку доживав,
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало

Спить мій малесенький, спить мій синок…
Спить він, наслухавшись дивних казок.

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.

Стогне і виє уже він

Я більше не плачу… Я муку свою
В кайдани навік закую:
Народ мій закутий в кайдани,
Горять його рани…
Душу свою
Я ранам його віддаю…

Я більше не співаю: в борні

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд

Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з

Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.

Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам

Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарїї далекій
Забарився Святослав.

Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани

Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на греків,
Він уже й гінців послав.

“Я зову на бій вас, греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість

На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров’ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню