Олександр Олесь

Після Льва, після Андрія
Княжив Юрій Болеслав,
Син поляка й українки
Про поляків тільки дбав.

Будував костьоли польські,
Запроваджував латинь,
Не любив свого нічого
І

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на

Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди поляни
Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами

Над Каспійським буйним морем,
Понад Волгою в степах
Здавна жив народ хозарський
В побудованих містах.

Торгував усяким крамом,
Вів з сусідами війну
І давно вже

Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найщедріший,
Найласкавіший

Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.

Нехай і так… але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в

Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом
Вирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
Над списами, шоломами
Мають,

Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили,
Одному втекти вдалось.

Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук,
І престіл зайняв

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить…

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь

Одно питання мимоволі
Весь час в думках моїх встає:
Чому не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жиє?

Якими дужими громами
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними

Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри…
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі…
Тихше, тихше —
Хто це дише?
Тихше… тихше…

Тихше,

Ти з’являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б’єтся серце!

Ти ідеш, як день

Ні, забуття не дасть мені й сама природа…
Нехай вона і дивна, й молода,
Але її краса і врода
Твою красу і вроду нагада.

До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,
Але мені

Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть…
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася

Князем галицьким найпершим
Був відважний Ростислав.
Молодий, стрункий, високий,
Всіх красою чарував.

Але він недовго княжив:
Жартувала доля з ним!
Перед ворогом до

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч

Небо з морем обнялося,
Море в небі розлилося…
Цілий світ вони забули
І в туманах потонули.

Марив я з тобою бути,
Наші рідні душі скуті, —
Та, як небо, ти синіла
І в

Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю,