Олександр Олесь

Після Льва, після Андрія
Княжив Юрій Болеслав,
Син поляка й українки
Про поляків тільки дбав.

Будував костьоли польські,
Запроваджував латинь,
Не любив свого нічого
І

Після Льва закняжив Юрій,
Внук Данила-короля.
І за його панування
Розгорнулася земля.

За Карпатами забрав він
Мукачів і Ужгород.
Знов зміцнилася держава,
Знов на ноги

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на

Над Дніпром широким, вільним,
Де луги й степи цвіли,
Наші прадіди поляни
Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі,
Пас пастух корів, овець,
З луком, з стрілами

Над Каспійським буйним морем,
Понад Волгою в степах
Здавна жив народ хозарський
В побудованих містах.

Торгував усяким крамом,
Вів з сусідами війну
І давно вже

Біля княжої палати
Зеленіє пишний сад.
Попід липами густими
Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,
Ось Сварожич, там Стрибог,
А за ними найщедріший,
Найласкавіший

Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.

Нехай і так… але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в

Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом
Вирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
Над списами, шоломами
Мають,

Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили,
Одному втекти вдалось.

Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук,
І престіл зайняв

Залишив Роман княгиню
І маленьких двох синів.
На Волинь втекла княгиня
Від боярських ланцюгів.

Але й тут знайшли бояри.
Небезпека все росте:
“Володимир цілий знищим,
Як

Одно питання мимоволі
Весь час в думках моїх встає:
Чому не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жиє?

Якими дужими громами
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними

Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри…
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі…
Тихше, тихше —
Хто це дише?
Тихше… тихше…

Тихше,

Ні, забуття не дасть мені й сама природа…
Нехай вона і дивна, й молода,
Але її краса і врода
Твою красу і вроду нагада.

До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,
Але мені

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч

Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась…

Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася

Князем галицьким найпершим
Був відважний Ростислав.
Молодий, стрункий, високий,
Всіх красою чарував.

Але він недовго княжив:
Жартувала доля з ним!
Перед ворогом до

Проплило сімнадцять років —
І татари знов прийшли,
Знову їх заржали коні
І верблюди заревли.

Здобули вже Переяслав,
Вже Чернігів здобули,
Біля Києва спинились
І облогу

Небо з морем обнялося,
Море в небі розлилося…
Цілий світ вони забули
І в туманах потонули.

Марив я з тобою бути,
Наші рідні душі скуті, —
Та, як небо, ти синіла
І в

Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю,