Олександр Козловський

За що скувала ти мене в окови
терпіння, пристрастей, любові,
аби по хвильці відіпхнути
і світ весь чорним крепом обгорнути,
убить мене і весело сміяться,
моєю мукою

Мені так важко!.. Рад би я зайти
аж на край світу, щоб заколисати
плачуче серце, щоб спокій знайти,
себе вдурити, та не пам’ятати,
щоб був колись щасливий — я і ти!..

Звідки так ті думи без кінця пливуть?
Де вони беруться, що їх стільки є?
Одна за другою все та й все женуть,
одна переходить, другая встає.

Піду геть далеко, де людей

Вій, вій ти, вітроньку весняний,
цілуй тепленькими устами
природи любі діточки,
пахучі, пестрі квіточки!
А тих торішніх, тих засохлих
листків, благаю, не стрясай!
Лиши їх,

Тьфу, пек мені! Невже ж нічого
мені по ній вже не остало?
Невже б мене, так молодого,
ніщо до світа не в’язало?

Шкода часу! Дарма, небоже,
в нестямній тузі пропадати!

Сиротою ізмалечку
батенько покинув
мене на злую долечку,
на лиху годину.
Дитиною нелітньою
ріс я між чужими,
тиняючись сиріткою
між добрими і злими.
Втирали сльози

Ся в’язка зів’ялих квіточків і стяжка —
ось що мені по ній зістало!..
І лист сей любовний… Ох, доле ти тяжка!..
Де ділось? Де щастє пропало?..
Мов буйний розвіяв сни-мари по

Серце краєсь, як згадаю:
от родила мати,
от діждав життя розмаю
і — пора вмирати.

За які ж тяжкі провини
так караєш, боже,
серед зілля майового
смертне стелиш

Спи, голубчику мій, спи
так, як спить твоє серденько!
Снуй, мов злоту нитку, сни
так тихенько, так миленько!

Срібнокрилий ангел твій
через яснії простори
понесе тебе у

Давно за гори сонце впало,
у тихий вирій спать пішло,
і ніч під темне покривало
сховала тихеє село.
Чар-сон вже вибравсь з дрімотою:
крильми сни~мари розсипа,
колишнє

“W malowanej sali
Niemcy tancowali,
Polak ruszyt wasem,
Niemcy uciekali”.

«То ще байка, — каже хтось, —
але повідали,
що не рухав вусом лях,
а німці втікали».

Пливуть чайки козацькії
долі Дніпром, чорні;
заніміли, посмутніли
козаки моторні.
Тихо в берегах дніпрових,
лиш вода хлюпоче
під веслами, з очеретом
вітер щось шепоче.

Ах, сконав би був. каналія
Бахус із своїм винцем!
Коб не клята вакханалія,
не ходив би я з синцем.

А то одна, друга склянка:
шинк, земля — кругом, аж гей!
Астрономія —

Як цар метеликів у теплих днях весняних
на синіх крильцях, багром-злотом вбраних,
на смарагдовім Кашміру болонню
зліта, манячи дітвору в погоню,
і з зел на зела, і з квіток на

Вже гуляють третю добу,
день і ніч гуляють,
і музики вже втомились,
спочину не мають.

«Пийте, скачте, лебедики!» —
господар мовляє;
часом собі в коло піде,
гучно

Світ зчорнів, і небо чорне,
зелень чорна, чорне все…
Жду, поки мене загорне
Та, що вічний сон несе.

Там, де Лета ллється тихо,
Ахеронт журчить мерцям,
там забуду, може,

Заграли труби, заревли гармати, —
і почалась різня людей скажених,
страшний танок при свисті бомб огненних, —
за димом неба ні землі не знати.

Стемніло. Втихло. Кров дзюрчить

Ось і рік проволік,
Перед смертю утік!
Ой то лихо, ой то горе,
що від тої сухомори
ще ніхто не втік!

Як погляну на ті зорі,
згадую дві зірки сині,
що колись мені світили,
а в тумані щезли нині.

Чи коли ще їх побачу?
їх проміння золоте
чи осяє тихе щастя,
що на гробі

Лети, пташко, геть від мене
в далеку дорогу,
скажи милій, що без неї
вже жити не могу.

Скажи все їй, що я чую,
бо я сам не смію,
та й як щиро її люблю,
вимовить не