Олександр Козловський

Зів’ялий, знищений, сухітний,
без краплі крові на лиці —
жиючий труп двадцятилітній:
чи я се весь у зеркальці?
Ти, потворе!.. Ось як ти впав!
Де всі твої тоті надії,
що в

Веселий, тихий цвинтарок
уквітчаний, немов гайок,
в калину, терне й дикі рожі.
Ряд курганочків при дорозі
дрімає в тіні край села.
Збиточний вітер розстила
з могил тих

Ой біда та біда,
грошеняток нема!
Ідеал в душі лелієш,
а тут з голоду зомлієш —
клята та біда.

Вже про те я гадав,
чому бог так не дав,
щоб мож їсти ідеали?..
Ох,

Не знаю, звідки я прийшов,
не знать, по смерті де піду, —
лиш знаю, що таке любов,
і нею тут лише живу.

* * *

Як море велике в найтяжчі морози
цілком не замерзне, не

Приснись мені хоч, зоре ясна!
Приснись хоч, віку молодий,
і ти, минувшино прекрасна,
й колишні щастя мого дні!
Хоч в сні явися перед мною,
подруго молодечих літ!
Я й досі

Не раз питаю в серця:

Чого ж тужиш, серце моє,
чого ж ти так б’єшся?
Яке тебе давить горе,
що мало не рвешся?

Перестань ти, глупе серце,
з своєю

Не хочу сліз, щоб їх по мні лили,
не хочу молито́в, ні жа́лю,
лиш прошу, щоб умерти не дали
де на соломі у шпиталю.

За А. Бюргером

Як хто ім’я і честь твою
зубами наклепів кусає,
потішся тим, що на гнилу
черешню муха не сідає…

Вдивляючись в твої очиці ясні,
у риси твойого лиця прекрасні,
у коси ті важкії зо стрічками,
заквітчані так просто квіточками,
я слухаю… хапаю кожне слово,
твій щирий сміх, що

За А. Бюргером

Все скарги чую, що вельможі
пихою меншим докучають;
лиш лап їх не лижіть, о ви, на псів похожі,
то скоро ті панки носи поопускають…

Минули за годами годи,
найкращії годи;
сплинули, як в річечці води,
неспинені води.

Я ждав, я чекав тебе, доле,
щасливая доле;
моє теж засієш чей поле,
оглянеш хоч

Боже мій, боже небесний,
за що мене ти скарав,
за що на світ цей чудесний
мучиться,жити призвав?

Чом же, велівши тут жити,
давши пізнати красу
світа і правду

У зеленій дібровоньці
зозуленька кує:
лічу, кілько мені літок
сивенька віщує?

Купа, купа ще літочок
сивенька віщує!..
А у мене легке в грудях
чахотка шматує.

Був час, як я любовно жив,
та не було се на земнім просторі:
я десь витав посеред райських нив,
де шовк-трава, гаї, небесні зорі
не бачили ще хмарочки,
не чули грому, не лякались

Веде дружину бойову
відважний буй Всеслав.
Ішли у місячную ніч.
їх дикий ліс спиняв.

В бою здобуте знамено
злий вітер розвіва —
вони ж тягнуть побідну піснь,
горами

За А. Бюргером

О, як мені важко і глухо мовчать
сьогодні ті хати курні, та палати,
і луг, і той гай, де я звик був гуляти,
й думок моїх пристань, шумний

Моя ти люба костомахо,
зажди, зажди ще, дорога!
Зажди ще хоч годок, хоч два,
змилосердись на бідолаху!

Такі старі жиють по світу!..
їм аж навкучило вже жить
і Азраєля,

Марії Л.

Нащо журба і туга тая,
коли нічого не докаже,
хоч серце з болю завмирає?
Дарма!.. Судьби веління враже
тверде… Нічого ти не втнеш,
хоч море сліз

Що вам моє збільша́ти горе?
На моїх костях ви від нього вмре́те,
як під пшеницю вдруге, втретє
мужик чорнозем переоре.

Пробудилась весна
із мертвецького сна.
Дощик кропить, сонце встало…
Де ж снігове покривало?
І сліду нема.