Олександр Козловський

Нікого вже любить не буду;
останься, серце, сиротою,
одійся в жалібний покров
і спи — життя скорочуй нуду.

Ах, я любив колись, любив,
бо ж і було кого любити;
я

Не знаю, звідки я прийшов,
не знать, по смерті де піду, —
лиш знаю, що таке любов,
і нею тут лише живу.

* * *

Як море велике в найтяжчі морози
цілком не замерзне, не

Повірте, й глухо, і темно мені.
Ні синього неба нема наді мною,
ні запаху цвітів нема навесні…
Було колись — блисла вона, мов у сні, —
рай, світло і небо забрала з собою.

Люблю вечірнє небо красне:
уже дрімають дерева,
червоне сонце блідне, гасне,
а місяць тихо виплива.

Звіздочки з неба виринають,
несміло зиркають з-за хмар,
ховаються, то

Летять, крачуть гайворони
чорними стадами;
заплакала дівчинонька
ревними сльозами.

«Ой десь-то там мій миленький
з ворогами б’ється,
вколо нього потоками
вража

Вий, грими, казися, буре,
громами ревни
і огнем чоло понуре
мигом проясни!

Я сміюсь з реву твого
і жартую з грому!
Гук весілля чортівського
любий серцю

Неси мене, Музо мила,
у думок безмежний край,
дай орлині дужі крила,
зір сокола бистрий дай!

Щоб я міг вже раз дістаться
на далекий той Парнас,
від сліз, смутку

Злі, немилосердні люди
дусять в скупості добро.
Попроси — й гроша не буде,
ще й женуть — от так воно!

Не женіть, не щуйте псами!
Колом доля їде все:
хто там зна, що перед

Стоїть церква на горбочку,
тихо на діл позира;
внизу хлопчик над поточком
дзвінко пісеньку співа.

Тихо ллється звук дзвіночка,
похоронний спів луна,
тихне скочна

Приснись мені хоч, зоре ясна!
Приснись хоч, віку молодий,
і ти, минувшино прекрасна,
й колишні щастя мого дні!
Хоч в сні явися перед мною,
подруго молодечих літ!
Я й досі

Їде, їде костомаха
на сухотяній кобилі.
Вже маха́ косою сваха…
Прощавайте, друзі милі!
Нас розпука не зляка!
Сестро, втни ще козачка!

Музикальні херувими
козачка,

Любов — то щастя, — кажуть. Чорт хіба
такеє щастя людям дав!
Він, певно, пекло провернув до дна,
поки її, прокляту, вишукав!

Молодосте, яка ж бо ти смішна!
Досить для тебе усмішки
з-під дамського капелюшка!..
Досить, як вітер повіне
й суконку скромну підвіне,
а хлопець білля й панчошку,
крайом

Така вже доля! Люди мруть,
ідуть безмежною юрбою,
чи дід, чи цар в ту темну путь,
падуть, мов квіти під косою.

Царю співають, в дзвони б’ють,
вінків несуть тяжку громаду,

У тебе ще рано,
у тебе зоріє,
виринає сонце,
округ блакитніє.

Ще ніхто журбою
тебе не пригніт,
ще крізь шкла рожеві
дивишся на світ.

Ще весна у тебе
дивная

Поет:

Веселе, щасливе
хлоп’яче життя:
гуляєм, співаєм,
танцюєм щодня.

Селянин:

Ой панцю мій, панцю, коли ти дурний,
в житті ти не був ще у хаті

Веселий, тихий цвинтарок
уквітчаний, немов гайок,
в калину, терне й дикі рожі.
Ряд курганочків при дорозі
дрімає в тіні край села.
Збиточний вітер розстила
з могил тих

Ой біда та біда,
грошеняток нема!
Ідеал в душі лелієш,
а тут з голоду зомлієш —
клята та біда.

Вже про те я гадав,
чому бог так не дав,
щоб мож їсти ідеали?..
Ох,

Який чудовий світа покров,
яка солодка півдня тиша,
яка принадна вечірня тьма,
коли палає сонцем любов!

О, який чорний світа покров,
як важко стогне, плаче душа,
якже для

Строю, строю теорбанок
на весільні, ясні тони…
Щось не слуха теорбанок,
не співа щось погулянок, —
що заграє — вічно стони.