Оксана Лущевська

і так хочеться у полон –
і так хочеться здатись без бою:
щоб ні слова,
щоб погляд – курок
і як вистріл,
як вистріл… Тобою
так вже марити –
невгамовно:
ніжність

розтиснута жменя –
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у

падаю – падаю – падаю –
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із

крок уліво –
крок управо –
вітер дихає у спину,
я – босоніж… мушлі, мушлі,
я – у море…
з ними, з ними…
із-під ніг
земля втікає,
я тепер до неба ближче,
я –

Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди…
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію “кольору –

Мене частина – чорнозем,
півмова,
півговірка,
півсвіту,
Південь,
напівніч, піввірші…
навпіл… Гірко,
так гірко плакали дуби –
напів –
навпіл серця їх;
напів

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп’янком
вранішнім зав’язалось –

моє кохання…

Ніжно
над плесом
озера

Люблю
долонею – по шибці
і малювати, малювати –
сніги,
сніги,
сніги,
сніги –
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в

де лиш голе каміння і вічні сніги –
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо…

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають

Усе крутиться, значить логічно:
Я тебе ще колись покохала
Кожум’якою з русим волоссям,
Скіфом, русичем… Я цілувала
Твої сонячні дужі долоні,
Не цуралась падіння у

(твоя)

Зарезервоване місце на кладовищі –
Бджолині соти.
Волхви чаклують, йдучи дорогою
В свої висоти.
Переноситься душа стрімка
В землі тенети.
І вібрують

Сни гуляють вночі по Японії,
Де цвітуть пишноликі піонії,
Де підносяться ввись самураї,
Де фламінго збиваються в зграї,
Де ти бачиш мене – в кімоно,
Де я йду в екзотичний

Душанбе
зустріне тебе
розпеченим сонцем кольору глини
руді зябра ураз невимовно поглинуть
твою втому, безсилля, знемогу…
Невідомо – чи й станеш на ноги,
Невідомо – що буде

Здаюся собі дзеркалом –
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його

Були б крила
Я б любила –
Над самотніми мостами
Хмар торкатися устами.
Були б мрії
Я б надії –
Щоб світанки зустрічали
Чорнобривцями вквітчала б.
Було б щастя
Я б

Чап-чап,
чайки в воді.

Чап-чап,
лапки руді.

Чап-чап,
білі човни

Чап-чап,
тихі вони.

Чап-чап,
йду я сама.

Чап-чап –
чайок нема.

Сонце-Богу поклонялася,
Цілувалася з землею.
Пращуром тобі зосталася,
Спадкуванням Галілея.

Зустрічала перші зорі я,
У сузір’ї Козерога.
Кликала, молила, звала
Велеса

Одягнула вінок із пташиного пір’я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин

Старезний замок. Площі. Кав’ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські