Оксана Лущевська

і так хочеться у полон –
і так хочеться здатись без бою:
щоб ні слова,
щоб погляд – курок
і як вистріл,
як вистріл… Тобою
так вже марити –
невгамовно:
ніжність

Мене частина – чорнозем,
півмова,
півговірка,
півсвіту,
Південь,
напівніч, піввірші…
навпіл… Гірко,
так гірко плакали дуби –
напів –
навпіл серця їх;
напів

падаю – падаю – падаю –
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із

де лиш голе каміння і вічні сніги –
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки

розтиснута жменя –
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у

Люблю
долонею – по шибці
і малювати, малювати –
сніги,
сніги,
сніги,
сніги –
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в

крок уліво –
крок управо –
вітер дихає у спину,
я – босоніж… мушлі, мушлі,
я – у море…
з ними, з ними…
із-під ніг
земля втікає,
я тепер до неба ближче,
я –

Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди…
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію “кольору –

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп’янком
вранішнім зав’язалось –

моє кохання…

Ніжно
над плесом
озера

…як літо пролетять літа
ти будеш поряд. Ти довіку
пускатимеш із люльки дим,
примруживши свої повіки;
любитимеш вишневий сад
і гомін золотого лісу,
червоні маки і

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не – скін – чен – ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах – ледве тепле сонце,
В волоссі – барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
“Я, ніби,

1
Часу обмаль –
сьогодні не варто
запускати паперових зміїв
ліпше
сховай їх негайно
у велику кишеню дитинства!

Часу обмаль –
сьогодні не треба
прорізати дірки

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами

Повне мовчання. Збентеженість.
Моральна кодифікація.
Цинічні розмови про вічне –
Чуттєва глобалізація
світогляду.Модифікуємось
У формули агресивності,
У міфознак

Черепаха-мама,
черепаха-тато
бі́дкаються*: де ж це
черепашенята?
І гукають:
Че-че!
І гукають:
Ше-Ше!
І гукають:
Та-Та!

Жити-пережити –
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв

У життя сьогодні інший смак,
Настрій інший, буцімто щасливий.
Золотаві верболози слів
Падають на ледь дозрілі сливи.
Б’ють у бубни запальні громи,
Хмари витинаються юрбою.
І